Навіщо панові менора? — письменник з Тернопільщини Василь Махно

 

Перший раз я потрапив до Любліна у квітні 2016 року.

 

З варшавського летовища вийшов у пронизливе європейське нідощнісніг і з новим знайомим, що приїхав по передачу від сестри, заїхали на якусь каву, а тоді подалися до Варшави Всходньої. До відправки на Люблін залишалося якихось сім хвилин, і кілька молодих поляків дозволили нам придбати квиток поза чергою. На пероні я скочив у вагон, навіть як слід не попрощалися. Подорожувати Польщею потягом – сама насолода. Зрештою, будь-яку країну варто споглядати з вікна потяга. Ну, бо більше побачиш і почуєш. У Любліні так само моросило. «Акцент», який видавав мою книжку прози, поселив мене у самому центрі. Ну вже центральнішого Любліна не придумати: з вікон готелю виднілися жовті стіни Трибуналу Коронного. Поодинокі перехожі перебігали через старе місто з однієї дільниці Любліна до іншої. Інколи заїжджали таксі. А одного ранку прицокотіла бричка з написом Kom Eko. Огир каштанової масті, наче послушник, сумирно стояв біля Трибуналу, поки працівник фірми збирав сміття.

 

Поночі можна було роздивлятися освітлені будинки – ліхтарі обливали жовтим світлом мокру бруківку. По ринвах вовтузились голуби. І кожного зранку перед дверми кімнати – дбайливо розкладений на возику сніданок і накритий накрохмаленою серветкою. У середньовічному будинку – вузькі коридорчики, у кімнатах – кахляні груби і широкі підвіконники.

 

Перший раз у Любліні, як все, що трапляється у цьому житті з вами вперше, – запам’ятовується.

 

Повертаючись з люблінського радіо вулицею, що вела до старого міста, я зачепився поглядом за знайому постать. Насправді у Любліні у мене на той час не було багато знайомих. А цей дивився з обкладинки книжки, переходячи нью-йоркську вулицю. Капелюх, плащ. Ісаак Башевіс Зінґер. Овва, ось де ми зустрілися! А де ще можна зустріти автора «Чарівника з Любліна»? Вірно – у Любліні та Нью-Йорку. Хочете того чи ні, але від Любліна уже не відчепляться ані Зінґер, ані його герой Яша Мазур, який завис у повітрі, стоячи на линві над центральною площею.

 

 

У серпневому Любліні пражило. Цього разу я приїхав до Любліна автобусом з Тернополя, вистоявши кілька годин на українсько-польському кордоні. Коли черепашим рухом доповзли через нейтральну смугу до кордону Європейського Союзу, усі пасажири вийшли з автобуса і вишикувалися в чергу з валізами. Валізи потрібно було покласти на транспортер для перевірки.

 

 

Польський митник відклав наші валізи і покликав мене на розмову.

 

«Що там у пана?»

 

«Менора».

 

«Що?»

 

«Менора».

 

«А навіщо панові менора?»

 

«Це весільний подарунок».

 

 

На якусь хвилю польський митник завагався. Я побачив, що його кортить примусити мене розпакувати валізу. Якби це трапилося, то спеціальний папір, яким було обгорнуто футляр, в якому запаковано менору, потрібно було б розривати. Ну що ж, я був готовим і на таку пожертву во ім’я безпеки Європейського Союзу. Хоча, щиро кажучи, цього зовсім не хотілося. Але добігала четверта година ранку – і митникові також не хотілося зайвих клопотів: бери розривай папір, заглядай і дивися, що у тому футлярі, потім вислуховуй претензії. Він подивився на мене зацікавленим поглядом. Мабуть, уперше за його службу з України везли менору, а не якусь контрабанду.

 

Запаковану в Нью-Йорку менору я справді віз як весільний подарунок моєму приятелеві. Весільна церемонія повинна була відбутися в Любліні. Продавець у магазині юдаїки на Коні Айленд Авеню в Бруклині старанно пакував менору. Він навіть пішов до складського приміщення, щоби знайти футляр. А дізнавшись, що менора полетить аж до Польщі, – ще раз усе перевірив й пересвідчився, що з цим весільним багажем усе в порядку.

 

“Zol zein mit mazel» – сказав хасид-продавець.

 

«Що він сказав?» – перепитала мене дружина.

 

«Не знаю. Напевно, щось на їдиш».

 

 

Про люблінську єшиву Меїра Шапіро я знав у зв’язку з певними пошуками відомостей про династію чортківських ребе Фрідманів. Ісроель Фрідман, чортківський ребе, двір якого перенісся під час Першої світової війни з Чорткова до Відня, закладав золоту мезузу в фундамент великого жовтого будинку, до якого ми під’їхали на таксі.

 

«Вулиця Любартовська, 85», – сказав мені таксист і показав рукою на величний будинок колишньої люблінської єшиви.

 

«Ми уже на місці?»

 

«Так, ми біля єшиви рабі Шапіро».

 

 

Єврейській весільній церемонії, на якій довелося побувати вперше, щонайменше п’ять тисяч років. Усе відбувається згідно з виробленими традиціями, хоча, звичайно, щось додали ашкеназі, а щось сефарди. Символіка весільного обряду сповнена потаємних смислів: кожен рух і слово відточені, як механізм годинника.

 

 

При заході сонця на площі Po Farze четверо чоловіків тримали хупу.

 

Хупа тріпотіла під серпневим вітерцем, наче крило горлиці.

 

Ось молода семикратно обходить молодого.

 

Ось декого з гостей запрошують прочитати благословіння.

 

Ось на вказівному пальчикові молодої зблиснув перстень.

 

 

Клейзмери грають спокійну мелодію, ні не веселу, ні не сумну, а по-особливому глибоку.

 

 

Гості прямують до весільного автобуса, молоді – ще фотографуються.

 

 

Чей же не голіруч я мав їхати до Любліна, пане митнику?

 

 

29.09.2018

Джерело: Збруч

Comments are closed.