Ти ставив мені військовий намет на подвір’ї, вчив стріляти з рушниці, видивлятися пташок у бінокль…, — спогади Надійки Гербіш про дідуся

Фото зі сторінки Надійки Гербіш у Facebook.

Ти був тим прихистком, до якого мені так подобалося приходити. Ти був тією безкінечною любов’ю, яка наснажувала і живила мене, і зрощувала в мені цілісність.
Ти ставив мені військовий намет на подвір’ї, вчив стріляти з рушниці, видивлятися пташок у бінокль, грати в шахи, водити машину, одягати протигаз – усе те, чого хотів би навчити свого сина, якби не втратив його занадто рано. Ти брав мене на уроки й дозволяв бавитися всіма тими серйозними штуками в твоєму кабінеті. Ти, мабуть, був єдиною людиною в моєму житті, яка ніколи не знуджувалася і не втомлювалася розповідати мені історії. Стільки, скільки мені було того потрібно.
З тобою я завжди почувалася не просто прийнятою – я відчувала, що самою своєю присутністю приношу тобі щастя. Ти пишався мною, ти бачив у мені своє продовження, свою втілену мрію. З тобою я завжди, щосекунди знала, що я – коштовність. І мені вивертало серце те, як ти сумував, коли мене надто довго не було поруч. Я ненавиділа те, як ти плакав, коли я хворіла. Ненавиділа те, як ти мене кутав і поїв тими безкінечними гарячезними чаями. Інколи мені здавалося, що ти задусиш мене своєю надмірною турботою – але я готова була її зносити, лиш би в мене була ота твоя безкінечна любов.
Коли тебе не стало, мені було боляче так, як буває боляче, коли тобі відтинають шмат душі. У мене залишився твій лист із жартами й загадками, який ти писав мені, коли я хворіла і не могла до тебе приїхати. І твоє почуття гумору, яке розуміють далеко не всі, але яке зближує мене саме з тими людьми, яких я люблю насправді. Я ніколи не навчуся жартувати так, як ти – зате можу оцінити ці «твої» жарти в інших.
Зрештою, у мене так багато залишилося від тебе. І я досі злюсь, що ти пішов так рано. Ти не мав права йти. Це було неправильно. І ти мав би це визнати.
Сьогодні тобі було би 86. Усього. Дєд, ну послухай. Якихось там 86. А тебе вже так довго, так страшенно довго немає поруч, на відстані простягнутої руки. І тепер сумую я, і, сподіваюся, що там, на небі, тобі цей мій смуток теж вивертає серце – хоча ні, я вірю, що там жодного смутку немає, і не хотіла би завдавати тобі якогось болю, навіть своїми смутками. Особливо своїми смутками.
Знаєш, коли ти пішов, я старалася любити інших, та цілий світ навіть, так, як ти любив мене. І лише тепер, через стільки років, зрозуміла, що хотіла б навчитися ставитися до себе так, як ставлюся до інших. Як ти ставився до мене. Коли ти пішов, усі решта любові вимагали від мене чогось, хай навіть зовсім трохи. А ти просто собі був. З поставою велета, із завжди трохи насмішкуватим прищуром зелених очей. І безкінечною вереницею історій. І жартів – теж.
У тебе можна було зайти, як у дім. Зрештою, відколи ти пішов, я так ніколи й не мала відчуття справжнього дому. А от відчуття любові – залишилося. І за це я так тобі сильно дякую.

Nadiyka Gerbish

м. Збараж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *