Любов Мазуркевич з Тернопільщини – повелителька висоти

Щоранку Любов Мазуркевич із села Волосівка Зборівського району підкорює п’ятдесятиметрову висоту. Вже понад двадцять років жінка керує краном. Зізнається, що про таку чоловічу професію мріяла ще з дитинства.

– Я завжди любила висоту, – розповідає пані Люба. – Дитиною вилазила на найвищу гілку яблуні. Не боялася нічого. Мені подобалося робити щось незвичне і особливе, не притаманне жіночій натурі. Коли в школі мої ровесниці мріяли стати вчителями чи лікарями, я бачила себе за кермом великої машини, із задоволенням вчилася мурувати і штукатурити. Мабуть, мала народитися хлопцем (посміхається – ред.).
На Тернопільському комбайновому заводі, де пропрацювала 17 років, Люба Євгенівна керувала машиною, яка розвозила деталі. Згодом стала машиністом мостового крану. Після скорочення повернулася у рідне село. Була ланковою у місцевому колгоспі. Відтак два роки працювала кранівницею на гранітному кар’єрі у Тернополі.
– Щоразу, коли приїжджала до міста, захоплювалася роботою баштових кранів, – пригадує Любов Мазуркевич. – Не раз думала: а чи змогла б і я підкорити таку висоту? Коли знову стала безробітною і звернулася до центру зайнятості, мені одразу запропонували роботу машиніста баштового крану. Спочатку трохи вагалася, бо ж ніколи не працювала на висоті більше десяти метрів. Та й роки вже не ті – шістдесят було на носі. Але вирішила, що таки мушу зреалізувати свою мрію. Як нині, пам’ятаю той день, коли вперше підкоряла тридцятиметрову висоту. Тоді якраз будували семиповерховий дім на вулиці Галицькій. Пригадую, піднялася до половини крана і зупинилася. Дивлюся то вгору, то вниз. Трохи страшно стало. Але думаю: ну хіба ж ти, Любко, не зможеш? Набралася сили і вже за хвилину опинилася в кабіні. Машиністом тоді була також жінка. Вона мені все розказала, показала і через чотири місяці навчання я сміливо працювала на тридцятиметровій висоті.
За двадцять років Любов Мазуркевич доклала руку до зведення тернопільських багатоповерхівок у мікрорайонах Новий світ, Дружба, на вулиці Галицькій та в селищі Велика Березовиця. Нині жінка працює на будівництві житлового комплексу «Варшавський мікрорайон». Кожного ранку вона піднімається на п’ятдесятиметрову висоту.
– Знайомі не раз із подивом цікавляться, як мені вдається працювати на такій висоті, – каже Любов Євгенівна. – Насправді ж, ця робота не важка, адже вантаж підношу не я, а кран (сміється – ред.). Утім вона вимагає великої відповідальності та уважності, бо ж внизу працюють люди. Дехто запитує, чи мені тут не сумно, адже цілий день сама в кабіні, нема з ким словом перемовитися. Та хіба можна сумувати, коли перед твоїми очима неповторні краєвиди міста та його околиць? Коли ідеш по землі, то цієї краси не помічаєш, а тут час ніби зупиняється. Здається, ось-ось – і торкнуся рукою хмар. Та що там казати: бути на висоті – одне задоволення.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
Фото Ярослава СТАРЕПРАВА

Газета “Сільський господар плюс”

Comments are closed.