Костел у Млиниськах на Теребовлянщині стилізований під готику (фото)

Таким цей костел у Млиниськах Теребовлянського району запам’ятався: оточений покрученими деревами, ніби в рамці, чи під омофором, у невизначено-сірий день між зимою та весною.

Його фірмовим знаком можна було б назвати цей погнутий хрест на сигнатурці, або ж двері, або ж залишки вітражів, або гвинтові сходи. Всі ці деталі кинули якорі в пам’ять, але почну не з того. Почну з дерев. Перед костелом було багато розпиляного дерева, деяке вже у формі дрів, видно було, що спиляли й ту буйну зеленину, котра проросла крізь сходи. (Саме тут годиться навідатись із сентиментальним відступом. Дерева на сходах храму це таке дуже тонке переживання. Уявляння того, як рік за роком коріння пробиває собі шлях, знаходячи грунт і воду, як розсуває камінь, як життя перемагає нежиття, як органіка перемелює неорганіку)

Костел стилізований під готику — стремління вгору, тягу до чогось далекого, виструнчений ряд оздоб, летючість і невагомість каменю, аркові вікна, розетка над вхідним порталом. Найдовше я роздавала поклони дверям — величезним і масивним із неймовірної краси завісами. Там, де один із їхніх елементів був відсутній, на дереві залишились наче шрами, і це було дуже щемно — нагадування про те, чого нема, про цілісність і красу. А ще тут вперше побачила металеві квітки, на стулках дверей та камінному порталі, не знаю, чи мали вони утилітарне, чи винятково естетичне призначення. Та й сам вхідний портал у костел не позбавлений цікавих деталей — приміром, внизу колони оздоблені тендітними листочками. Зверху на сандрику — янгол, над ним розетка. Найсумніше тут із вітражами — де-не-де збереглись їх залишки, і судячи з них, вони були красиві (а вже потім, коли переглядала фото не такого вже й подаленілого часу, зрозуміла, що велика частина вітражів була доруйнована не так вже й давно).

Єдине, як можна запізнатись із серединою храму, — піднятись бічними гвинтовими сходами. Поки йшла, було трохи лячно: намотуєш кола кам’яними сходами еннорічної давності, хто зна, чи не вирішить костел ось просто зараз помстись. Я не ризикнула підніматись на дах, натомість майже лягла на найвищий елемент східців аби зробити фото. Ці миті, коли тримаючи фотоапарат я намагалась скомпонувати кадр, запам’ятались найбільше — холод каменю, завивання вітру й стукіт крові у вухах через хвилювання.

Щодо історії храму, то деталі можна дізнатись, приміром, зі статті “Миниська — костел, парк та пелюсткові хрести” краєзнавеця Дмитра Полюховича  “Перша писемна згадка про село датується 1508 р. Знаковим в історії села стала епідемія холери 1846-1847 рр, коли вимерло чи не все його населення. На той час село належало графському подружжю Володимиру та Пауліні Лось. Аби виправити демографічну ситуацію, вони переселили сюди людей з центральних областей Польщі, і село на довгий час стало чи не повністю польським анклавом.

Подружжя Лосів звели в Млинському палац в стилі класицизму, біля якого заклали парк. Тут розміщувалась  їхня літня резиденція. Палац знищили у роки Другої світової війни, а його руїни згодом розібрали селяне на будматеріали. Парк зберігся й досі.

Мурований псевдоготичний костел звели лише в 1911-1912 роках. На жаль, невідомо хто був його архітектором. Є інформація, що то був якийсь представник Львівської політехніки. Не вдалося з’ясувати й назви храму. Костел звели коштом тодішніх власників Млинського Ельжбети Лось та її чоловіка Єжи Севера Дунін-Борковського. Костел діяв до 1945 р. і зачинився у зв’язку з відсутністю пастви”.

Анна Золотнюк.