«Це не про руйнування, а про очищення»: історія піротехніка ДСНС Олександра Осадчого
До Дня рятівника ми продовжуємо серію історій про людей, які щодня працюють у ДСНС. Це вже четверта історія, яку ми готуємо в межах цієї серії. Кожен із наших героїв має свою професію, свої виклики та свій досвід, але всіх об’єднує відповідальність за людські життя.
Цього разу говоримо з піротехніком ДСНС Олександром Осадчим. Його робота — очищувати українську землю від вибухонебезпечних предметів. Тут не можна діяти поспіхом, але й зволікати теж не можна: важливими є досвід, уважність, дотримання алгоритму та навіть страх, який, за словами Олександра, допомагає не втрачати пильність.
Він працює піротехніком із 2018 року, пережив окупацію Херсонщини, разом із дружиною та дитиною виїжджав із захопленої території через десятки блокпостів, а після приїзду до Тернополя одразу повернувся до роботи. За час повномасштабної війни побував більш ніж на десяти ротаціях у Херсонській та Харківській областях.
Про страх перед вибухонебезпечними предметами, рішення за секунди, роботу на замінованих територіях, життя після повернення з ротації та головне — заради чого він продовжує цю роботу, — говоримо для «Погляду» з Олександром Осадчим.
- Олександре, чи пам’ятаєте ви той момент, коли вперше по-справжньому усвідомили: від вашого рішення зараз залежить не лише ваше життя, а й життя людей, які поруч? І як ви обрали таку небезпечну професію?
Професію я обрав ще до повномасштабного вторгнення, коли була зона АТО. Там уже були бої, там були території, які були заміновані і які треба було розмінувати.
І у мене старший брат уже працював піротехніком. Коли він приїжджав із ротації, то розповідав, що велика кількість небезпечних предметів є на тій території. І людей, спеціалістів, які займаються розмінуванням, насправді дуже мало.
Тому я вирішив, що потрібно вивчитися і займатися очищенням землі.
- Ви свого часу сказали, що «у піротехніка має бути і страх». А що відбувається зі страхом за роки роботи? Він стає меншим чи просто вчишся ним керувати?
На початку моєї кар’єри страх був присутнім. І це позитивна, на мою думку, якість.
Чим більше ти працюєш, тим більше притуплюється страх. Людина починає менше боятися. І це, насправді, погано.
Коли є страх, ти боїшся помилитися, не порушуєш заходи безпеки і максимально уважний. Тому у нашій службі, говорять: якщо піротехнік уже не боїться, йому пора на пенсію.
- А що найбільше допомагає в найекстремальніших ситуаціях — досвід, інтуїція чи холодний розрахунок?
У першу чергу це, звичайно, досвід.
Коли ти підходиш до вибухонебезпечного предмета і знаєш, що з ним робити, то просто автоматично починаєш робити все за алгоритмом.
- Зараз росія використовує дистанційні засоби мінування. Як швидко вам доводиться адаптуватися до таких нових викликів?
Щодо дистанційного мінування — це набагато ускладнює нам роботу.
Насамперед через що? Наприклад, ми знаємо, що конкретна ділянка вже нами або нашими службами, очищена. Але сьогодні вона була очищена, а завтра вона вже може бути замінована через дистанційне мінування.
Коли виїжджаєш на виклики щодо дистанційного мінування, тут треба робити все згідно з інструкцією і, як то кажуть, брати максимально гірший варіант.
Адже є декілька варіантів: міна може спрацювати на рух чи на зрушення її з місця або за таймером. Ми обираємо найгірший варіант і вже відштовхуємося від нього.
- Ви працюєте на територіях, які пережили окупацію і бойові дії. Що найважчим є у цій роботі?
Ми часто працюємо на звільнених територіях, у населених пунктах Харківської та Херсонської областях.
Дуже важко спостерігати за знищеним життям. Там колись були будинки, вирувало життя, дорослі ходили на роботу, діти у садочок чи до школи.
А зараз ти бачиш просто зруйновані будинки, повалені дерева, порожні вулиці.
Бачити це, насправді, набагато важче, ніж проводити розмінування.
Це усвідомлення того, що тут зараз життя немає, людей на вулиці немає, все порожньо. Є просто багато вибухонебезпечних предметів. Їх ми розміновуємо, але саме поняття того, що наразі тут немає повноцінного життя, — це тяжко.
- Ви самі пережили окупацію. Скільки часу перебували в Херсоні?
Трошки більше місяця.
- Як вам вдалося виїхати?
Загальних коридорів на той час не було, тому це був ризик. Було доволі страшно та небезпечно. Але я мусів вивезти дружину з дитиною. Ми зустріли людей, які також хотіли виїхати, зібралися в колону і їхали на свій страх і ризик.
- А блокпостів уже тоді було багато?
Ми проїхали десь 40 блокпостів.
- Ви їхали без посвідчення, форми, документів, які могли б підтвердити, що ви працівник ДСНС?
Так. Просто все залишив на роботі.
- Куди ви одразу поїхали?
Поїхав одразу в Тернопіль, так як у мене тут є знайомі, які знайшли мені житло.
- Коли ви приступили до роботи після приїзду?
Я приїхав і одразу в той же день звернувся в Головне управління ДСНС України в Тернопільській області. Сказав, що я виїхав із Херсонщини і я діючий працівник.
Написав рапорт і просто продовжив працювати.
- Піротехнік має бути максимально зосередженим годинами. Коли приходить найбільша втома?
Як зазвичай буває: їдемо виконувати завдання, одягаємо каску, бронежилет, амуніцію, беремо аптечку, рукавиці. Усе це додає ваги — загалом амуніція важить приблизно 18 кілограмів. Особливо важко, коли працюєш у цьому спорядженні годинами.
Щодо психологічного навантаження — під час роботи немає часу думати, втомився ти чи тобі важко. Ти зосереджений на завданні й просто працюєш.
Коли завершуєш роботу і знімаєш амуніцію, фізично одразу стає легше. А от психологічно напруга ще тримається, і тобі потрібен час, щоб від неї відійти. Після роботи я ще досить довго відновлююся.
- Що відбувається з вами, коли ви повертаєтеся з ротації додому? Чи ще певний час залишається відчуття небезпеки?
Так. Зазвичай перші дні після ротації я намагаюся просто бути вдома — з дружиною, з дитиною. Нікуди не виходжу, не планую поїздок чи якихось розваг. Просто залишаюся вдома, проводжу час із сім’єю.
- Чи є у вас якісь забобони або традиції, пов’язані з ротаціями та роботою?
У нас є така традиція: коли ми відпрацювали й розходимося — хтось їде додому, хтось повертається на свою локацію, — ми ніколи не прощаємося. Кажемо: «До зустрічі», «зустрінемося». Не говоримо «бувай» чи «щасливо». Просто не прощаємося. Така вже у нас традиція.
- А перед виїздом на ротацію? Можливо, є якась щаслива річ, яку завжди берете із собою, чи якась традиція, пов’язана з родиною?
Ну, чесно кажучи, напевно, немає в мене якоїсь такої щасливої речі. Скоріше, є постійна думка про те, що під час ротації ти маєш бути максимально обережним, щоб повернутися додому — до дружини і дитини.
Психологічно постійно себе налаштовую на те, що маєш робити все дуже добре, не допускати жодних помилок чи нюансів, щоб повернутися додому цілим і неушкодженим.
- Чи був момент, коли ви шкодували про те, що обрали цю професію?
Насправді наразі не шкодував. Ця професія мені дуже подобається, тому що вона не про руйнування, а про очищення.
Після нашої роботи люди, навпаки, можуть почуватися безпечно в тому поселенні, де ми працювали, на тому полі чи в тому лісі. І коли ти розумієш, що після твоєї роботи людина може перебувати там безпечно, це круто. Це супер.
Спілкувалася Надія Греса
