Де у Тернополі щотижня людей мають за бидло

Я сьогоднi мала раптовий колосальний стрес. Завела малу до школи, думаю: ану зайду на секонд, подивлюсь, може там якась шубка для неї буде. Приходжу я пiд єврошоп, той, що в примiщеннi “Збруча”, десь о 08.55 – а там людей тьма, десь 50 товчеться пiд дверима. Вийшли нарештi о 9.00 асистенти з магазину, зняли з петель дверi (о.О) – i люди поперли. Когось придавили, когось прижали, люди верещать, штурхаються, атас. Асистенти вийшли , кричать на людей: Тихо! Всi стоять на мiсцi!!! Як у концлагерi. Стою й думаю: ну чого я прийшла сьогоднi, в день завозу, то ж буде армагедон. Сто з чимось там гривень за кг, на хвилиночку.
Ну нарештi й я пройшла досередини. Проходжу дитячий вiддiл – а там немає одягу на вiшаках – все на кучах, жiнки порпаються в них так швидко i голодно, що менi аж соромно за них стало. Ну де я щось тепер отак знайду, я ж не буду кидатись на одяг, то гидко. Проходжу я до верхнього одягу – а там теж на вiшаках немає одягу, а все якось дивно стопками разом з вiшаками вже на землi складене. Я бачу шубу, жiночу. Ледве встигла її взяти рукою – аж тут якийсь мужик здоровенний, зi страшними очима та обвiтреним червоним обличчям накинувся на мене та тихо (!) гирчить:
– То твоє? То шо, твоє? Ти то брала? Положи назад!
У мене дикий шок. Я кажу:
– а ви хто? – мужик обалдiв:
– ….. дiд Пихто! Йди звiдси! – враз до нас пiдбiгла жiнка, з таким же, як у нього, обвiтреним обличчям, вона суєтно почала розпитувати: що таке, що таке сталося? – але дуже скоро вiдбiгла кудись, до своєї кучi одягу – певно, там хтось так само, як я, торкався її (!) речей.
– я вам не “ти” – кажу я. – Ви хто, продавець цього магазину?
– нє, я не продавець. То не твоє, то Я набрав, вiддай, не трогай. – я вже давно поставила назад ту шубу, а передi мною лежить гора висотою менi до стегна. То його загарбаний товар, його, його, не руш, то все його.
– Я не знала, що то ваше.
– Ну i йди звiдси!
– Я перепрошую! Я вам не “ти”! Як ви себе поводите?! То ви й є продавець, ви то потiм перепродуєте! – я стояла шокована, обурена та вже не знала, що ще сказати йому, аби до нього щось дiйшло. Але у мене вийшло лише одне останнє слово:
– Дичина!
Мене просто тiпало вiд огиди до того торгаша та й вiд одиги до всього того магазину. Я спочатку хотiла пiдiйти до асистентiв магазину. Але що би я їм сказала? Попросила би книгу скарг? Що я там напишу: “Прошу гуртову торгiвлю не проводити одночасно з роздрiбною”? Вони виставляють товар, люди його гребуть десятками кг. Все ок, торгiвля йде. Лише за рахунок оскотинених людей. Але то такий неважливий нюанс, ну подумаєш – дверi з петель знiмати, верещати на людей: “Тихо! Всi стоять на мiсцi!”, дивитися, як люди давляться, бiжать всередину, хапаються за любе-рябе, що приглянулось, жеруться за шмаття, як вони носять на собi тi гори одягу, метушаться, огризаються, кидаються на кожного, хто пiдступиться до їх нагребаного добра.
… Зате назва крута: ЄВРОшоп.
Zolota Fajka