Центр Бучача. Будівлі, від котрих тягне мороком і жахом…

 Якщо зібрати всі ці жахливі історії в один сценарій – був би найжахливіший фільм за всі часи…

В церкві Покрова, після війни, таємно хоронили жертв НКВД-МГБ, часів СССР. Влітку 1990-го, в підвалі, відкопали 152 жертв, де, пізніше, був овочевий склад, а в церкві – музей з чучелами тварин і птахів…

На місці райпобуткомбінату, де прийшлось трохи попрацювати фотографом, була площадка, де , після війни, стояла шибениця, на якій страчували учасників ОУН-УПА, попередньо зігнавши туди учнів зі школи, людей. Вишикували їх літерою “п”, довкола шибениці, виводили жертву, з таблицею на грудях “враг народа”, виголошували вирок, “гарячі промови” і страчували…

Праворуч від будівлі райпобуткомбінату – житловий будинок , де було кафе “Золота рибка”, в якому містилось районне відділення МГБ, в кімнатах якого допитували, катуючи, підозрюваних. Мала місце історія, коли людина викинулась з вікна третього поверху… В одній з квартир, в примішенні маленької кухні, на дверях, було знайдено написи олівцем і видряпані чимось гострим – прізвища Чайківський, Монастирський …, молитва на вервиці жінки з с.Полівці, що біля Джурина. В 1990-му зустрічався з її братом в с.Полівці… Жахлива історія… А потім, “гуманісти”, організували кафе “Золота рибка”, очевидно там смакувала їжа тим, хто був причетний до катувань і “вспомінал молодость” за пляшкою “Московской водкі”… Ще й тепер такі є, що “жаліють за СССР” – раджу брати дітей, внуків, канапки і йти до тих будівель і “вспомінать”, жуючи…

Підвальні приміщення слугували карцерами… Зараз там музей “Меморіал”…

Фото зроблене з подвір’я райполіклініки, яка, до закінчення війни була сиротинцем для дітей-сиріт , якими опікувались сестри-василіанки, а з приходом “асвабадітєлєй”, там розмістився гарнізон НКВД. “Рубаха”(енкаведисти) займались також і тим, що виловлювали “околотників” – тих, хто ухилявся від служби в “красной арміі”. Зловлених клали на стіл, тримали за руки і ноги, а інші – били палицями… били так, що від крику катованих злітали птахи з беріз, що росли рядом… Таке мені оповідали свідки тих часів, в 1990-му, коли я очолював розкопки жертв в підвалі церкви…

В підвальному приміщенні райбібліотеки, де спортшкола, після відходу фронту, тримали затриманих для відправки на відбудову Донбасу, бо добровольців майже не було. Справа була в передзимовий час, в морозну ніч. Чоловіки , вночі, розхитали ґрати у вікні і втекли. Через міст перейти було неможливо – охоронявся воєнізованою охороною, тому вирішили перебиратися по тонкому льоді, через Стрипу. Спочатку перебрався найлегший, повзком по льоді, з жердинами, щоб не провалитись, а чоловіки звязали спіднє в імпровізовану мотузку, прив’язали до неї каменюку і штовхнули по льоді до нього, він же, тримаючи вільний кінець, знову відправив каменюку до чоловіків, а потім перетягнув іншого чоловіка, лежачи і таким чином вони перетягнули інших та розбіглися… Цю історію я чув , ще в часи Хрущова , від старших людей…

Це для тих, хто не знає справжнього, та пояснення, чому завжди страшно і моторошно в тому місці…