Донецькі «мажори» травлять гуцулів собаками

В час літніх вакацій галицькі журналісти подаються на екскурсії. Після однієї такої подорожі західноукраїнська газета «Експрес» публікує величезний матеріал під назвою «Східняки», в якому журналістка Світлана Мартинець розповідає про Луганськ та Луганську область:

«…Під ноги падають абрикоси. З них уже наварили варення й нагнали самогону. Решта – на землі. Скрашують яскравими барвами сіру убогість краю…тут багато сірого кольору: багатоповерхівки, заводи, паркани, пам’ятники. Хоча, «заводи» – то голосно сказано. Машинобудівний, ливарний, автомобільних клапанів, ремонтно-механічний – колишись лише у луганську їх було півсотні! Нині майже всі – руїни…

Кольорові плями на сірому – сині прапори провладної партії тут повсюди… У центрі луганська є дошка з написом: «депутати решают все». Далі великими буквами – «за мир без нацизма», розповідається про жорстокість «нацистів ОУН-УПА». Так колись тут розповідали про американських імперіалістів.

У центрі, в парку, нещодавно з’явився пам’ятник луганчанам, що загинули від рук … карателів ОУН-УПА. На пам’ятнику виведено золотом, що цього западенням не простять…

У Луганську хоч якась цивілізація є. Кілька ресторанів, «центровий» – «хата» Ландіка-старшого. Народ простий в ті ресторани не ходить. Кажуть: « там – мажорики».

Перекособочений магазин під звичайною побілкою у зарослях буряну тут нікого не дивує. У магазинах – чипси, цукерки, горілка, оселедці й ковбаса не завжди першої свіжості. Горілка не залежується. Запиває пролетаріат своє злиденне життя. Та пори бідність гостиннішого краю я не зустрічала по всій Україні. «Царських» сіл, як ото під Львовом та Києвом, тут немає…Є в лісі у районі міста щастя, що за 20 км від Луганська, одне віп-поселення «мажориків»… місцеві кажуть, що у нічні маркети з того поселення часто голі жінки приходять, чоловіки, задурманені кокаїном. «Хозяєва жизни»…

Розмовляють у містах російською. У селах тут – українська, суржик… за два тижні перебування на Луганщині я не відчула «мовної проблеми». Українську тут знають всі, переходять з мови на мову легко. Це не дивно – на Луганщині чимало вихідців з Львівщини, Тернопільщини, Волині…

… Люди у багатьох селах не мають паїв. Не дали…тут багаті лише вугільні «королі й королеви». Та палаців у цих місцях не побачиш – живуть, де комфортніше. У Києві, на Кіпрі, в Ізраїлі. Всі інші – у злиднях».

Тим часом американські волонтери відвідують наші українські Карпати і діляться враженнями про рівень нашої галицької цивілізації. Газета «Репортер» пише:

«Протягом шести днів американські волонтери випробовували себе у наших горах. Організував похід Джим Еліжер, волонтер Корпусу Миру США, який раніше працював єгерем на Алясці, а нині мешкає в Долині. До нього приїхали ще дев’ять американських волонтерів…

«Українські Карпати схожі до гір на Алясці. Хіба Аппалачі інші, вони скелясті, – розповідає Джим Еліжер. – Втім, в Америці все дещо інше, туристичні маршрути облаштовані краще. Жодної аматорської роботи, все на професійному рівні, про все дбає уряд».

Так, на 435 км одного туристичного шляху в Америці є 54 притулки. Поруч із кожним – туалети. «Під дерево» там не ходять. Посуд миють лише у спеціально облаштованих місцях: в землі оббита дошками виїмка, поверх решітка. У потічку чи річці ложки чи тарілки не ополіскують. Адже «штучні харчі рибкам заборонено, та й дух води за таку неповагу може образитись». Сміття завжди забирають з собою.

Джим Еліжер пояснив: у американців – особливе ставлення до природи, цьому вчать змалечку. У школах агітують за здоровий спосіб життя, пропагують захист тварин, рослин, довкілля. Волонтерському рухові вже понад 50 років. Американці з цим ростуть, вони з дитинства готові до волонтерства.

…Обабіч стежини – гора пластикових та скляних пляшок. Поруч в кущах – кульки, бляшанки. Збираємо це все в пакети, сортуємо. Зустріли місцевих ягід­ників із Лолина, ті здивувалися: «Нащо збираєте – завтра знову те саме буде».

«За три роки до карпатських походів пристосувався повністю, лише в одному є проблемка – їжа, – каже Джим. —. У нас для довгих мандрівок продають спеціальні харчі, вакуумні, герметично запаковані. Такі пакунки легкі та непримхливі – додав до бляшанки з сумішшю гарячої води і маєш калорійну підтримку на день. А у вас треба нести на гору важкі консерви, банки, склянки…».

«У минулих мандрівках на високогір’ї ми їли борщ, зараз готуватимемо банош, – продовжує Джим. – Один волонтер навчився його готувати, тепер пригощатиме всіх. А ще – буде шашлик».

До грибів та ягід волонтери ставляться радше як до екзотики, ніж як до ймовірного перекусу. Які з них їстівні, не знають, а випробовувати долю не хочуть».

Зрештою, головної екзотики – чорниць в Карпатах цього літа майже не зосталося. Про причини зникнення ягоди, яку галичани називають «афини», оповідає львівська газета «Високий замок»:

«В Карпатах добігає кінця сезон чорниць. Щороку горяни з нетерпінням чекають, поки достигне їхнє «чорне золото», адже саме на чорних ягодах тут можна заробити непогану «свіжу» копійку.

У липні на Карпатських полонинах справжні чорничні «жнива» – від малого до великого гнуть спини, збираючи місцевий делікатес. Та самі ним не дуже й ласують, головне – встигнути зібрати врожай, поки ягода не відійшла, та вигідно продати його заготівельникам. Працюють «стахановськими методами» – збирають не вручну, а спеціальними саморобними пристроями – гребінцями-дергачками (у вигляді великої виделки), які підставляють під кущ і тягнуть догори – ягоди залишаються у гребінці.

Щороку в карпатські села приїжджають перекупники, які тоннами закуповують у селян афини. Платять по-різному, рік на рік не випадає. Скажімо, торік брали зовсім дешево — по вісім гривень за кілограм чорниць (кілограм – це півтора літра). Хотіли ще ціну опустити, але селяни дали зрозуміти, що за менші гроші гнути спини не будуть, то заготівельники змушені були навіть по десять гривень приймати. А цього року, як ніколи, брали дорого – по 25-27 гривень. Селяни у своє щастя аж не вірили. По чорниці пішли навіть ті, хто раніше лінувався.

Пані Оксана з донькою ніколи не лінувалися. Щоліта заробляють на чорницях та білих грибах непогані, як для села, гроші. «Ми вдвох з півшостої ранку до другої години дня зібрали 24 кілограми. Заробили 600 гривень. Де ще такі гроші заробиш?! Якщо у селі зарплата продавця у місцевому магазинчику – 800 гривень», – каже пані Оксана. Одного дня якийсь заготівельник з Волині приймав по 30 гривень! Народ як почув, що так дорого беруть (рекордна ціна за усі роки!), то в селі живої душі не було – всі на ягоди пішли. Пані Оксана сміється, каже, людей на полонині було, як на львівському вокзалі: один біля одного збирали, шум, гамір, перегукування, діти плачуть… А волиняка ЗІЛом виїхав на полонину і у рупор горланить, що приймає ягоди по 30 гривень. Дуже йому були потрібні. Люди поміж собою казали, що цього року на Волині афини не вродили, а замовникам з-за кордону треба було переправити ягоди. То він за день мусив скупити тонну.

Цього року «вичесали» чорничні поля майже під нуль».

А на Верховинщині в урочищі «Писаний камінь» донецькі «інвестори», що начебто придбали чотири гектари землі, не пускають місцеве населення за ягодами та грибами. Газета «Галицький кореспондент» пише:

Донеччани… всупереч правилам добросусідства, за допомогою охоронців та сторожових псів не допускають туристів та місцевих жителів до джерела з питною водою…

«Діти пішли на Писаний камінь по афини (чорниці), хотіли набрати води, але їх злякав собака», – розповідав один з мешканців села Буковець. Гора Гопілаш, на якій знаходиться Писаний камінь, густо вкрита чорницями. Збір ягід у літню пору є вагомим заробітком для  багатьох гуцулів. Виявилося, що єдине джерело, де брали воду відвідувачі Писаного каменя, знаходиться на ділянці, яку придбали донецькі. Схвильовані мешканці навперебій розповідали, що біля джерела, де раніше набирали воду, тепер прив’язаний собака, який нікого до нього не підпускає. Крім того, селяни розповіли, що на їхні намагання напитися води попри пса, з’явилися охоронці, які їм у цьому перешкоджають. Тепер…доводиться шукати питну воду у радіусі декількох кілометрів.

Гуцули вважають, що не дати води навіть найлютішому ворогові є великим гріхом. Втім гріха донеччани, схоже не бояться. Наразі місцева влада пообіцяла домовитися з ними і зробити водогін від джерела, яким вивести воду за межі їхньої земельної ділянки».

Поки районна  влада вирішує, як задурити нещасних гуцулів, в Івано-Франківську, чиновники, виконуючи «рекомендації» Президента та Уряду про відмову від централізованого опалення, схоже, стикнулася з екологічної катастрофою. Газета «Західний кур’єр» пише:

«Іванофранківці вимагають від влади дозволів на автономне опалення, влада думає, як зберегти систему централізованого теплопостачання.

В місті не вщухають дискусії стосовно автономного опалення. Після травневої заяви  Президента про те, що Україна повинна відмовитися від централізованого теплопостачання, бо це, начебто, дасть змогу зменшити витрати на опалення, вони лише пожвавились.

Міська влада Івано-Франківська видала мешканцям 13 тисяч дозволів на автономне опалення. Але, виконуючи підзаконні акти уряду,  які передбачають можливість відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання лише цілого житлового будинку, надання дозволів на встановлення індивідуальних систем опалення в окремих квартирах згодом призупинила. Однак мешканців це не зупинило. Чимало з них не санкціоновано «повідрізалися» від центрального опалення і тепер вимагають від влади узаконити свої неправомірні дії.

За інформацією заступника міського голови з питань житлово-комунального господарства, транспорту і зв’язку Миколи Саєвича, у  85-ти будинках від мереж центрального опалення зараз відключено до 70% квартир. Є будинки, де центральним опаленням користуються одна-дві квартири. Але їхні мешканці не дають своєї згоди на відключення і переведення цілого будинку на індивідуальне опалення, бо, по-перше, користуються  пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, а, по-друге, не мають грошей  на встановлення «автономки».

А ось масове від’єднання квартир від центрального опалення спричинило б… катастрофічні  наслідки для міста, – стверджує міський голова Віктор Анушкевичус і зазначає, що Івано-Франківськ – не Ужгород, житловий фонд якого вдвічі менший, що й дозволило йому майже безболісно  перейти на автономне опалення.

Крім того, викиди в атмосферу від котлів автономного опалення  завдають шкоди довкіллю і здоров’ю оточуючих. Іванофранківці це відчувають вже зараз. За словами головного державного санітарного лікаря Івано-Франківська Миколи Недоступа, до санепідемстанції надходило чимало скарг про погіршення самопочуття мешканців, квартири яких розташовані поруч з трубами відведення продуктів згорання газу від сусідських котлів автономного опалення.

Тим часом спеціалісти підрахували: при переведенні всіх будинків міста на індивідуальне опалення лише вуглекислого газу за рік викидатиметься в атмосферу до 200 тисяч тонн, а чадний газ, через відсутність в будинках витяжних каналів, розсіюватиметься не над дахами багатоповерхівок, а безпосередньо перед самими вікнами квартир».

Поки міська влада розшукує десятки мільйонів гривень на ремонт доріг в Івано-Франківську, то за ремонт доріг беруться… пенсіонери. Газета «Галичина» розповідає:

«Якщо міській владі не під силу впорядкувати геть розбиті дороги, то їй на виручку прийде… пенсіонер. Він готовий пожертвувати задля цього навіть власною пенсією.

Важко в це повірити, але саме так вирішив для себе іванофранківець, причому інвалід другої групи, Федір Кононов. І шість років невтомно й терпляче приводив до пуття дорогу — прохід і водночас проїзд між дворами будинків з вул. Бандери на вул. Мельника…

Поступово, клапоть за клаптем, «доточував» нове тверде й міцне дорожнє полотно. На нинішній день площа його сягнула 150 квадратних метрів. — Ремонтував я по метру дороги — залежно і від моїх фінансових можливостей пенсіонера, і від фізичного самопочуття, — каже Кононов.

Спершу для цього він купував за власні гроші лише цемент: змішував його, додавши води, з відходами будівництва, дрібними рештками асфальту. А їх привозив тачкою з довколишніх новобудов й одразу ж використовував. Поки не затвердіє насипаний у яму на дорозі розчин, акуратно поправляв, рівняв його зверху кельмою. І дехто з мешканців будинків, бачачи, що не для себе, а для громади старається чоловік, пропонував йому забрати будівельні матеріали, які залишилися після ремонту квартири.

— На це витратив усього 1430 гривень, — розповідає Федір Васильович. — Знайомий порадив звернутися в ЖЕО-4, щоб затрачені кошти мені зарахували як квартплату. Там страшенно здивувалися: мовляв, уперше бачимо таке, що хтось ремонтує громадську дорогу власним коштом, тим паче за рахунок своєї пенсії.

Усього за ці роки на ремонт дороги Федір Васильович витратив близько 3 200 грн. своїх кровних пенсійних грошей. Зате радий, що врешті завершив ремонт розбитого, занедбаного комунальниками проходу-проїзду, де раніше — ранньої весни чи в осінню сльоту та й навіть після рясного літнього дощу — змушені були місити болото пішоходи своїми ногами і водії колесами своїх легковиків. Це дарунок пенсіонера і містові, його жителям».

Огляд преси підготував Андрій Микитин, «ОстроВ»