Волонтерство — мій природний стан, — Любов Вовк

Не кожен зможе взяти на себе цю нелегку нішу — бути волонтером. Треба мати відвагу, сильний характер, неабиякий внутрішній ресурс, аби зважитися дбати не лише про себе і рідних, а масштабно. Виявляється, усі ці якості можна зустріти в одній тендітній жінці з Тернополя — Любові Вовк.

Спочатку вона була в команді волонтерів, які забезпечували потреби Євромайдану, потім українських військових на сході. Тепер треба допомагати лікарям отримувати елементарні засоби захисту на іншій, не менш небезпечній, передовій — пандемії коронавірусу. І там теж бачимо Любу. Днями ми поспілкувалися з нею про ситуацію в країні, кризові моменти, волонтерство та мотивацію. 

Розкажи трішки про свою волонтерську команду.

Команда штабу в Тернопільському районі для мене не нова. Адже я стільки років живу і працюю в Тернополі, ще й на ниві журналістики, комунікацій, в громадському секторі, що, здається, знаю вже всіх активних і благодійних людей. Щодо активістів у інших районах нашої області, то для мене це були нові знайомства. Цікаві знайомства. Бо це все люди, які небайдужі до чужої біди, до подій в країні. І, як виявилося, у своїх районах, містечках і селищах вони вже давно є знаними і авторитетними.

Яким для тебе виявився досвід на новій передовій?

Насправді, мені дуже допоміг тут досвід військового волонтерства. Адже принцип такий же: тримати постійний зв’язок з лікарями, приймати потреби медичних закладів, шукати благодійників, шукати постачальників, моніторити найдешевші ціни, вчасно доставляти допомогу, оформляти офіційні документи про кількість наданої допомоги, щоденно звітувати в соціальних мережах.

Як під час волонтерства в 2014-му, так і зараз, особисто я безпосередньо не доставляю допомогу лікарям. Це роблять активісти нашого окружного штабу. А я намагаюся себе берегти, бо вдома двоє дітей, і не маю права наражати їх на небезпеку.

Як це волонтерство позначилося на твоєму житті? 

Волонтерство — це не є щось особливе, що мало би змінити мій спосіб життя. Для мене це природній стан — коли я маю можливість комусь допомогти, чимось долучитися, поділитися досвідом, тоді я це роблю з радістю. Міняється хіба що моє відношення до проблеми. Адже я отримую чимало інсайдерської інформації “не для преси” особисто від свідків і учасників подій.

Під час війни волонтерство допомагало зберігати спокій, навчило розбиратися в людях, побачити роль держави у процесах, познайомило з величезною кількістю жертовних, щирих, активних людей. Так і зараз: я змогла заспокоїти в собі перші хвилі паніки, яка наростала в березні, думаю, в серці кожного українця. Я чула від лікарів, яка насправді ситуація в їхніх медзакладах, які ризики існують, чого вони бояться, і як насправді готуються до зустрічі з новим вірусом. Це додавало оптимізму, бо я бачила, що медпрацівники нашої області — дуже професійні люди і знають свою роботу.

Наскільки “чутливі” до ситуації благодійники, зараз важче відшукати допомогу, ніж для військових потреб?

Так, ми спілкуємося з багатьма підприємцями Тернопільського району, і багато з них кажуть, що, на жаль, не можуть ніяк допомогти. І це не тому, що не хочуть. Навпаки, дякують за організацію такої допомоги лікарям. А тільки тому, що вони в “підвішеному стані”, не знають, що їх чекає в майбутньому, не працюють, не мають доходів, але мають величезну відповідальність перед працівниками.

Дуже приємно, що є бізнес, який зараз працює, і він активно долучається. А ще особливо зворушливо, що підприємці пропонують не грошову допомогу, а свої послуги для допомоги лікарів чи товар, який ми передаємо в районні лікарні для пацієнтів, тощо.

Багато з того, що зараз потрібно у лікарні, в дефіциті, як вдається відшукати необхідне і оминути спекулянтів? 

Це болюча тема. Бо дійсно, за якийсь тиждень-два після початку карантину в Україні, ціни пішли вгору. Наш штаб прийняв рішення організувати виробництво на місці. Так, було знайдено швейне виробництво у Тернополі, яке погодилося зняти лекала з іноземного захисного одноразового комбінезона і за таким шаблоном шити такі тут. Це зекономило величезну кількість коштів, наданих благодійником. Адже собівартість одного костюма обходилася менше 100 грн. Тоді, коли заводські вартували вже понад 300 грн, а згодом і більше. Там же ж ми шили і одноразові маски. Так само вдалося налагодити комунікацію і з оптовими постачальниками вітчизняних респіраторів FFP3 класу захисту, спеціальних контейнерів для транспортування пробірок з аналізами ПЛР-тестів. Це також дозволило зекономити гроші людей.

З твого досвіду, медики в лікарнях бояться говорити про потреби, аби не нарватися на неприємності від керівництва?

Були ситуації різні. Ми здебільшого контактували з керівниками райлікарень, сільських амбулаторій, підстанцій екстреної допомоги. І вже їм на баланс передавали допомогу. Вони відверто говорили, чого бракує. Щоправда, ми їх одразу ж спрямовували виключно на потреби щодо захисту лікарів. Адже пріоритетом нашого штабу є безпека медиків. Проте, бувало, що наш телефон знаходили в інтернеті пересічні працівники медичних закладів, дзвонили, розповідали про проблеми, і ми реагували точково, налагоджували контакт з їхнім керівництвом і забезпечували потрібним.

Дякую за розмову! 

Підготувала Ірина Гайсюль.