Кілька слів про те, навіщо мандрувати Тернопільщиною 

Прийшов час, коли організовані люди підбивають підсумки, тож варто мімікрувати під таких й постаратись бодай здалека бути схожим на того, хто зводить рахунки з минулим, прискіпливо розкладаючи його на полички.

У дбайливо укладеній течці «Місця» на комп’ютері майже 40 найменувань місць та міст.

Більшість із цих територій аж ніяк не були террами інкогнітами. Власне нема нічого поганого в тому, щоби повертатись у місця, де подобається (класик, згадаймо, закликав не повертатись тільки туди, де ви колись помирали). Це така собі постійна (повільна) реконкіста та біг за річкою, аби вступити в неї ще раз, це, так, знаєте, коли у вас є вже нитка Аріадни, то чого б не поблукати лабіринтом ще раз, це так, коли вже було добре, то чом би й не повторити. Ну, загалом повернення.

Тим більше, що повертаєшся не в те ж місце. Все змінюється, в інші барви переходить. Іноді змінюється до гіршого. Неприємно муляє, коли полишений хаос хтось несанкціоновано впорядковує чи «реконструює» та допасовує трохи цивілізації. Власне ось одна з гіпотез, чому так вільно й принадно дихається у містечках — бо там рівень ремонтів і реконструкцій низький — і потрапляєш у автентичне середовище, де таки так, простіше мати контакт зі справжнім, а не ерзацом історичного.

Майже сорок точок. Час запитати себе, навіщо взагалі мандрувати, з настирливістю їхати по кілька разів у Бережани, Бучач або Теребовлю? Там уже все бачене й передбачене, обліковане та сфотографоване. Я не маю певної та однозначної відповіді, коли чесно. Думаю, тут щось схоже на спілкування з людьми, коли складається коло знайомств і ти з впертістю йдеш до одних і тих же, щоби послухати, що там у них, хай навіть концептуально нового і не буде. Бо ж важить саме спілкування та емпатія. Ось так із деякими містами — встановлюється зв’язок. Ти приїжджаєш у них, як у гості, і вони водять тебе улюбленими місцями та сервірують у новому світлі побачене раніше.

Ось цей дворик у Бучачі з колонадою біля ратуші— бути в цьому місті та не зайти до нього — просто злочин, у під’їздах навколо неперевершений модернізм, в якому хочеться затриматись якнайдовше. Або ці будинки, розташовані на пагорбах, — заходиш, і здається, пірнаєш у чарівні кролячі нори. Бережани мені завжди світяться сонцем і виблискують. А ще це місто, де безліч автентичних дверей і особливий їх підвид — двері з різноманітними фантастичними створіннями. Це місто, де одного дня відкрився «синій простір» і тепер він переслідує, чи то пак тепер я помічаю його всюди. Мандрівка у Струсів — завжди маленьке свято з обов’язковими елементами — костел, замок, синагога, цвинтарі, середмістя. Останній в часі візит туди був позначений неймовірними кольорами призахідного сонця, в яких палац набував драматичного ефекту. Або Микулинці — костел, замок, середмістя. Ці компактні міста виразно мовлять про урбаністичну культуру (ну не одними ж хатами-мазанками), у них гострий дух міськості як такої, можливо, трохи притлумленої, проте автентичної. За отакою гордою самістю — це до Теребовлі. Одне з міст, куди можна повертатись із маніакальною впертістю, вишукувати знайоме, розшукувати незнайоме та зі слиною в куточках рота радіти знахідкам. Взагалі це місто, котре має свій дух, і навіть, коли серед знайденого у вас не буде так би мовити, тактильного, то настроєво та враженнєво ви точно вийдете збагаченими та оновленими — просто піддайтесь на внутрішній поклик пройтись двориками та під’їздами, поплавати навколо замкової гори, залягти на дно десь серед кам’яниць. Накручуйте, і вам воздасться. Це місто ідеальне для розпружливих мрійливих мандрів пообіддям.

 

Є частина місць, куди я їздила винятково за покинутими костелами. Це Дітківці, Долина, Жабинці, Личківці, Лошнів етс. Чому покинуті костели? Відповідь одночасно на поверхні та десь у глибинних водах підсвідомого. По-перше, це красиво. Це руїни, котрі розповідають. Це матеріал, що колись був ретельно покладений, а тепер виявляє свою сутність і непокору людському задуму. Це туге сплетіння сакрального та побутового, це намір на віки, що не став вічним. Ну, це коли хочете, локальні вавилонські вежі — і тут я про великий задум і не можливість посперечатись із часом, котрий бере повільністю та постійністю. Ось, до речі, ще один бонус від розглядання чогось поруйнованого — воно завжди спонукає до рефлексій, бо не можна просто пройти повз, не торкнутись, а потім не подумати, звідки у тебе та фантомний біль. Чи болять ампутовані вітражі, чи, може, це дах, котрий ось-ось впаде на голову, чи, мо, гнилі балки, чи переламана сигнатурка, що ніколи не зростеться.

 

Інша категорія точок — її можна назвати «рукою сягнути». Туди спокійно заїжджаєш ровером. Як ось Грабовець з його сюрреалістичним палациком. Стоїть такий казковий, а всередині — залишки якоїсь «кантори», розбите склом, що зблискує на кахельній підлозі, дерев’яні сходи, фарбовані в синє, а «шишечки» — на жовте, мереживні балконні огорожі та переламаними кістки столів і стільців. Глибочінь костелу в Сороцькому — пустий простір, переділений колонами, із западинами тіней та острівцями світла. Розглядати його можна так довго, поки не набридає, а не набридає. Тут десь очікуєш, що загорне хвиля номінозності і, коли пощастить, вже й не відпустить. Дивишся на залишки вітражів, перебираєш гальку вибитого скла, торкаєшся висушеного дерева дверей. І просто стоїш. Тиша, здається, збиває з ніг, але так, лагідно, як хвилі. Ще кілька прикметних точок поблизу Тернополя, куди приємно повертатись — костели в Байківцях і Буцневі, а в останньому ще й віадук. До Великого Ходачкова ровером не їздила, проте він теж близький.

Профіт від таких відвідувань очевидний — враження. Їх не виростиш на агар-агарі чи гідропоніці. Любов к отчизні, як на мене, це настирливе вкорінення, вишуковування своїх точок та калібруванні координат. Ось витягуєш свою внутрішню васервагу та визначаєш рівновагу у точці — а потім повертаєшся до неї, бо добре то є. Чим більше на мапі таких місць сили, захоплення, несамовитої радості від побаченого, тим ліпше і довгими зимовими вечорами є що перебирати.

Анна Золотнюк. 

Фото авторки.