Священник Олексій Філюк із Тернопільщини зібрав найбільшу онлайн-парафію в Україні

«Цінуймо, люди, те, що маємо, бо ніхто з нас не знає, що завтра кожного чекає, чим закінчиться чергова історія у житті», – так сказав знаний священник Тернопільщини, активіст, волонтер та блогер Олексій Філюк. Він створив найбільшу в Україні онлайн-парафію, яка об’єднує десятки тисяч людей. Отця Олексія знають майже всі, про нього завжди говорять, звертаються за порадами. У своєму рідному селі він збудував каплицю Божої Матері та каплицю для освячення води в річці. Щодня у соцмережі йому пишуть близько 1000 людей. До речі, цього року священник ввійшов у ТОП-100 блогерів України. Як отцю Олексію Філюку вдалося підкорити серця простих людей, читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

«Фактично у 5 років я вже повністю «кадив»

– Отче, розкажіть, будь ласка, про своє коріння чи, так би мовити, про «столицю» власного дитинства.

– Я народився у далекому 1984 році, коли ще співали «Союз нерушимий», у сім’ї простих селян Петра і Тамари на Лановеччині у селі Шушківці. Тут я провів своє дитинство і залишився до сьогоднішнього дня – працюю, живу, молюся.

– А якою була Ваша освітня стежина?

– У 5 років мене віддали у дитячий садок. Тоді я вже був дуже освіченим – умів читати, заставляв дітей молитися, ставив їх на коліна, хотіли вони цього чи ні, хрестив, вінчав (сміється, – авт.). Фактично у 5 років я вже повністю «кадив». Коли пішов у перший клас, моє покликання далі розвивалося. Закінчивши Білозірську загальноосвітню школу з досить гарними оцінками, у 2001 році вступив до Тернопільської духовної семінарії, яка знаходилась у Збаражі. Це була моя Alma mater і там я здобував освіту. Ректор семінарії та викладачі давали хороші знання, тут ми вивчали філософію, латинь, грецьку і турецьку мови. Закінчивши учбовий заклад, мене висвятив архієпископ Нестор. Люди з мого села, де ще за радянських часів закрили церкву, а священник тут не проживав, дуже захотіли, щоби владика дозволив мені служити у рідній місцевості. Звичайно, я говорив: «Господи, хай буде Твоя воля. Де родиться, там і знадобиться». І владика Іов призначив мене в Шушківці у парафію.

– Відомо, що в храмі рідного села Ви почали прислуговувати ще з 10-ти років. Завдяки кому туди потрапили?

– Для мене великим авторитетом була моя бабуся. Вона співала у церковному хорі, а я був слухняним хлопчиком, святим і побожним, можна так сказати, тому мене й узяли в церкву прислуговувати.

– Після цього вирішили, що потрібно йти у семінарію?

– Ні, моє призначення служити Богові було визначене ще до того, як я народився. Коли моя мама ходила вагітною, потім я з’явився, лежав у колисці, їй завжди снився віщий сон – іди і проповідуй. Таким чином він збувся.  

– А у Вашій родині були священники?

– У нашій родині немає священника, в селі й у ближніх населених пунктах не було його також. Коли я народився, то церква ще була закритою, а з духовністю взагалі нічого не пов’язувало.

«Віктор прийме Сергія як брата, подружаться і разом ходитимуть на вечорниці»

– Нам відомо, що Ви займаєтесь різними благодійними справами, але найпрекраснішою із них є усиновлення діток, які не мають власних сімей. Ви стали татусем для двох хлопчиків. Розкажіть, будь ласка, щось про них.

– Читаючи слово Боже, проповідуючи любов до ближнього, Бога, я зустрів такі слова: «Усе, що ви зробили для найменших моїх братів, те Ви мені й зробили». Тобто ми приймаємо дітей у своє життя, сім’ю, даємо їм любов і тепло, батьківство, дах над головою. Я це не робив «для галочки», це зроблено від щирої душі, щоби та праця, яку роблю, і моє життя не було прожите намарно. У мене є будинок, інші речі, які заробив, комусь їх потрібно ж залишити. Старшого сина звати Віктор, йому вже 19 років. Цього року хотів одружитися, але я сказав, нехай спершу вивчиться, а далі говоритимемо за одруження. А молодший Сергійко дуже чемний та слухняний хлопчик. Любить мені допомагати на кухні, має також дівчину, але одружуватися не планує, оскільки має тільки 15 років.

– До того часу, поки Ви Сергійка та Віктора до себе не забрали, де вони перебували?

– Віктора я забрав із Бережанського інтернату, а Сергійко із Лановеччини. Батьки у нього померли, дідусь і бабуся також. Сергія мали забрати у дитячий будинок, але служба у справах дітей зателефонувала мені й запитала, чи я не міг би забрати його до себе на деякий час. Хлопчик у мене перебував тиждень. Приїхала служба і хотіла його забрати в інтернат, але я сказав, що він дуже гарна дитина, тому залишиться у мене. Віктор прийме його як брата, подружаться і разом ходитимуть на вечорниці.

– Як хлопці відносяться до того, що Ви займаєтесь блогерством?

– Мої сини дуже раді, що я їм увечері не читаю мораль. Таким чином у блогерстві надзвичайно підтримують.

– Із вищесказаного зрозуміло, що це Ваша благодійна справа. Крім цього, ще займаєтесь схожою благотворною діяльністю?

– Є багато різних соціальних проєктів, які ми помаленьку реалізовуємо. Я працюю у благодійному фонді «Кернел». Тут є соціальна сфера – спілкуюся зі старенькими, малозабезпеченими сім’ями, людьми, які сюди потрапили після пожежі. Компанія допомагає школі, селу, церкві, взагалі усьому. Крім того, займаюся волонтерством, організовую збір продуктів та необхідних речей для бійців, які захищають Україну на сході. Ліплю їм тисячі вареників чи пельменів тощо. Досліджую історію рідного краю, пишу книги та вірші, люблю рибалити.

Олексій Філюк із синами Віктором та Сергієм під час вечірньої онлайн-проповіді

– У Вас неперевершений голос. Хто передав любов до співу та музики?

– Бабуся і мама. Вони у мене були дуже співучими, любили життя, музику, церкву, Бога. Від них мені передалися життєлюбність та пісня. На Лановеччині я є хранителем пісень, збираю людей, везу їх у поле, записую виконання і таким чином популяризую українську музику на теренах соцмереж.

«Під час жорсткого карантину я виходив у ефіри, то долучалося 2, 3, 5 тисяч людей»

– А це правда, що Ваша онлайн-парафія є найбільшою в Україні?

– Так, якщо взяти зі схожих онлайн-парафій, то моя найбільша. Жоден священник ще такої парафії не зібрав.

– У ТОП-100 найкращих блогерів України Ви потрапили не випадково. Коли вирішили вести власну сторінку в Instagram та Facebook? Можливо, хтось запропонував цим займатися?

– У Facebook я зареєструвався в 2012 році, активно почав користуватися під час карантину, коли люди просили про молитву, взагалі про допомогу. Під час жорсткого карантину я виходив у ефіри, то долучалося 2, 3, 5 тисяч людей. Дописи набирали близько десятка тисяч переглядів. Оскільки зараз відкрили храми, то моя онлайн-парафія трішки зменшилась, стабільно 2000-2200 слухачів у прямому ефірі. А у номінацію ТОП-100 найкращих блогерів України включив мене хтось із моїх парафіян. Проте я не горю великим бажанням бути блогером. Вважаю себе маленькою мурашкою у Божих руках, яка обов’язково має врятувати одну душу в день.

– Ви ще й стали кращим священником 2019 року. Як вдалося отримати таку відзнаку? Можливо, крім цієї, є ще й інші.

– У 2017 році на теренах Тернопільщини я ввійшов у 10-ку людей року. У 2018-му отримав звання «Людина року-2018», за що мене нагородили. А у 2019 році за версією журналу «City Life» став кращим священником Тернопільщини. Багато людей дивилися мої ефіри, читали пости, слухали пісні, їм сподобалось, та й вони вирішили, що я заслуговую такого звання.

– Як відноситесь до сучасних блогерів, які діляться проблемами власного життя, плачуть на камеру. Із релігійної точки зору можна розповідати на публіку ось такі речі чи краще їх тримати у собі?  

– Часом є крик душі, і в той момент потрібно виговоритись. Якщо немає кому сказати, то можна розповісти про це на камеру. Поганого у цьому нічого немає, але треба мати межу – не перегнути палицю. Особисто я вважаю, що будь-який блогер, котрий веде сторінку в соцмережі, мав би підбадьорювати людей. Моє завдання – згідно зі Словом Божим підбадьорювати людей, давати їм позитив на завтрашній день.

– Особисто у Вас є кумири-блогери?

– Чесно?! Я навіть не знаю, які є блогери. Я не маю часу їх шукати й дивитися. Добре, що маю годинку ввечері, яку приділяю для читання Слова Божого. Кожного вечора о 21 годині.

«У цьому житті я нічому не дивуюсь, усе сприймаю позитивно»

 Ви постійно у русі – робота, діти, церква. Хоч десь відпочиваєте, їздите за кордон чи в Україні проводите час?

– У мене була мрія – я хотів побувати в Парижі. У 2019 році мені вдалося втілити у реальність ось цю свою матеріальну мрію. Я побував не лише у Парижі. Це була поїздка у декілька країн Європи. Дуже мені сподобалось подорожувати, після цього собі пообіцяв, що кожного року буду кудись їздити. Але протягом цих двох років нічого не вийшло, оскільки почався коронавірус і цьому завадив.

– Ваш блог – це не тільки релігійна тематика, як я вже зрозуміла, гортаючи мережі. Якими темами ще ділитесь із підписниками?

– Кулінарія, українські пісні, церковне життя й основне – це Слово від Євангелія.

– Кулінарний блог – це досить цікаво. Яку найкращу страву Ви представляли підписникам і чому вирішили говорити про кулінарію?

– Я нічого не вирішував. Це люди стимулювали до того, аби я показав, що готую. Прийшло повідомлення – хтось заговорив про їжу, я й вирішив спробувати себе ще й у такому.  

– Переглядаючи Ваші пости в Instagramна кожному фото присутня радісна посмішка. Звідки стільки оптимізму й енергії?

– Мене завжди підбадьорює Слово Боже. Воно каже, що у світі нічого немає нового. У цьому житті я нічому не дивуюся, все сприймаю позитивно. І через те, що одне покоління відходить, а інше приходить, нам треба жити і радіти кожного дня.

– У Вас є девіз, якому слідуєте все своє життя?

– Якою б доля не була – життя прекрасне.

– Як Вам вдається поєднувати роботу, сім’ю, церкву, благодійність?

– Інколи я сам дивуюся своїй активності. Дійсно, для Бога важливо жити. Коли людина з Богом, вона здатна перевертати гори, перевертати життя людей.

– Що би Ви на завершення побажали нашим читачам? Якими потрібно бути у цьому нелегкому світі?

– Перш за все потрібно радіти життю, молитися, дякувати за все Богові. Ну і найголовніше – жити й завжди залишатися людиною.


Джерело: Тижневик “Номер один”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *