Літопис про Чортківський Кривосвіт

Джерело: Золота пектораль

Андрій Базалінський світоглядно реінкарнував у Дон Кіхота в «допотопних» для сучасника 70-х рр., коли підпільно писав «у стіл» антирадянські вірші. Напередодні розпаду Радянського Союзу і з початком незалежної України дослідив та  описав у «Бенкеті Сатани» наслідки кривавого більшовицького застілля в Чортківській тюрмі у  липні 1941 року. Так розпочався похід Дон Кіхота у Кривосвіті Чортів, що дав імпульс для дальшого створення  «Літопису Чортківського Кривосвіту».

У другій половині 90-х років безсмерний чотирьохсотлітній ДонКіхот багаторазово ламав свого списа  в захист гласності та плюралізму у Чортківському Кривосвіті – читач може дізнатися про нерівний двобій із серії сатирично-алегоричних байок для дорослих «На вітряки! А нинішній донкіхотівський досвід  у боротьбі проти нерозумно запланованого, за його переконанням, патріотичного пам’ятника знайшов віддзеркалення у праці «Зрада пам’яті, або  Стрілецькі могили у Чортівському Кривосвіті. Здається, що справждується передбачення аналітика Ярослава Свистуна на шпальтах місцевої «районки»: «Пам’ятайте, що вулкан Андрія Базалінського, спресований масою байдужості, може вибухнути будь-якої миті і засипати наші голови гарячим попелом відчаю».

                                                             Володимир Погорецький

Бенкет сатани

(Уривок)

Жителі міста Чорткова, що на Тернопільщині, мають свою трагедію, свій невигойний Чорнобиль – це масакра в’язнів у чортківській тюрмі в липні 1941 року, де від рук садистів з НКВД загинули у невимовних муках сотні людей. Я перевертаю покалічені до невпізнання трупи не для втіхи, а щоб показати без прикрас рідну історію. Ось яку розповідь довелося почути: “Я увійшла у підвал. А там – велике приміщення з цементованою долівкою. І лежали – хто як упав – мертвяки. Можливо, їх зібрали туди з різних камер і постріляли? Знаходилися там чоловіки і жінки, більше жінок. Одні – роздягнені, інші – в одежі. Видно, нетутешні, бо мали на собі кожушки – такі, як гуцули носять. Розглянути їх було трудно, тому що товпився народ, та побачила я, стоячи на сходах: в одного мужчини колючий дріт тягнувся, вибачте, від перев’язаного дітородного органу до голови. А жінки у той момент почали гукати: “Гляньте, гляньте, он в молодої дівчини пляшка забита в статевому органі!” Я не могла довго дивитися. Ті трупи були окривавлені, в неприродних позах…” (Марія Яхницька, жителька м.Чорткова).

Ольга Грабова-Юрчинська, дружина повітового провідника ОУН Юрія Юрчинського прийшла до цього страшного місця шукати тіло чоловіка. Вона так його і не знайшла, та на все життя залишилися в пам’яті жахливі спомини: “В підвальному коридорі ми зайшли в одне з приміщень з лівої сторони. Там побачили мертвих. Пригадую їх, як зараз – 7-8 осіб. Мужчини. Одягнуті у тюремну одежу. Один – опертий до стіни, інший перекинутий, ще інший – в якомусь іншому положенні. Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтовшки як рука, або товстіші. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть. Під очима задушених парою – мішечки. Вух не було – геть повідпадали, бо там – хрящики, і те ж саме з носом…”

Яма, викопана в камері і заповнена трупами, найперше привернула увагу людей, і вже значно менше знаходилося цікавих, що здатні були уважно обслідувати каземат по-сусідству. Проте Бандура Петро Іванович із с. Скородинці встиг побувати там до того, як жиди почали наводити порядок. Те приміщення виявилося катівнею: “На цементній підлозі то тут то там – баюри крові, вже трохи застиглої, Криваві відбитки людських пальців, долонь на стінках – на рівні голови і вище”. Цей опис співпадає з тим, про що опублікувала газета “Тризуб” за 7.08.41.р.: “Кров бризкала аж на стелю. Видно, як катовані й мучені дерлися по стінах – це сьогодні німі свідки-недавніх кошмарних сцен”. Які катування примусили нещасних дертися по стінах? Нехай продовжує свідок баченого: “На підлозі я зауважив жмутки волосся. А потім побачив, знаєте, інструмент, який використовувався в ті часи для бетонно-заливних робіт, коли споруджували фундамент будівлі. То була маленька дерев’яна трамбовочка. В кінці вона мала потовщення у формі бальончика (м’ячика – А.Б.). Тільки той бальончик не був гладким, його поверхня мала округлі виступи за розміром якби квасолини. Цей інструмент використовували для набивання цементом фундаменту. Так от, на потовщеній частині тієї трамбовочки залишилися сліди волосся, мозку і крові. А ще там були ножиці. Звичайні ножиці, подібні до кравецьких, одна різниця та, що криві. Хтось із людей зайшов і каже: “От цими ножицями язики витинали”. Я ще, пам’ятаю, поцікавився: “Як то можливо в людини язик витяти?” А мені відповіли: ” Дуже просто: підвішують людину за кліпки (лобні кості – А.Б.,) на спеціальні гаки. Тіло людини – в повітрі, язик у підвішеного опускається і тоді його відрізають.

В коридорі, на першому поверсі, відвідувачі звернули увагу на свіжозаштукатурену ділянку стіни. Придивилися, і виявили, що то замуровані двері до приміщення. Розповідає мешканець Чорткова Шарун Богдан Іванович: “Тільки-но перед моїм приходом почали роздовблювати одну із стін коридору. Здається, то було на одному із поверхів. Вже продовбали досить широкий отвір у свіжомурованій цегляній кладці і крізь неї видно було людські ноги…” Продовжить Саварин Роман Євстахович, також житель Чорткова: “Коли пробили діру в стіні, звідти вдарив у ніс страшний сопух – там були живцем замуровані люди. Попереду були в стоячому положенні, в з середини зробилася яма. То була кутова камера, ніби зліва”. Обидва очевидці – на той час, коли відбувалося  описане – малолітні хлопчаки – більше нічого додати не могли. Роман глянув і утік, а Богдана та інших дітей розпорядився випровадити чоловік із синьо-жовтою опаскою – за порядком, на той момент, вже слідкувала українська поліція. Про замурованих живцем людей згадують й інші свідки. “Як почали мертвяків забирати – а вони розпухли і позлипались –  то аж чвакало” , – ця деталь запам’яталася .Романові Виннику, родом  їз с.Черкавщини – йому тоді сповнилося 11 років. Цьому свідкові запам̕яталося ще й інше::

“Ми піднялися на другий поверх. До стін були прибиті жінки. Не пам’ятаю, чи безпосередньо до стіни, чи в інший спосіб .. Пам’ятаю якісь дошки…Одне слово – висіли жінки розп’яті, зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті. Підійшов німець щось сфотографувати, побачив нас, дітей і накричав: “Век, кіндер! Век!”.  Ось в такому ще варіанті зіткнулись ми з біблейським сюжетом, втілюваним у практику більшовицькими людинозвірами в чортківській в’язниці півсотні літ назад.

Хтось, аби скоротити собі дорогу в інший кінець подвір’я, пройшовся по квітах і незвична пухлість ґрунту видалася йому підозрілою. Вже наступного, 7-го липня  інтенсивно велися розкопки численних жертв екзекуцій на подвір’ї в’язниці. Протяжність розкопаних траншей вимірювалася десятками метрів, а дехто запевняє, що й сотнями. Не будемо видумувати і перебільшувати там, де є великі розходження. Достовірніше уявлення сучасник отримає знову ж таки з друкованого джерела («Тризуб», ?.08.1941р.):“Приведені до праці жиди з міста стали під вартою розкопувати величезне подвір’я (3/4 гектара) і добувати з землі дальших трупів. Так, у короткому часі, все тюремне подвір’я було викладено тілами нещасних українських в’язнів. При викопуванні тіл показалося, що як одна верства була доповнена, то енкаведисти посипали їх сіллю, присипали землею і – накладали другу верству, потім і третю, бо трупи лежали в землі у трьох шарах. А над ними звалкували землю, щоб не було нічого пізнати, і зверху посадили… квіти. Чи не большевицька культура?“ (Там же).

Приблизно двадцятисантиметровий шар грунту відділяв тіла від поверхні землі. Три довгих траншеї тягнулися через усе подвір’я. “Жиди руками розгрібали землю, аби не зачепити лопатою людські тіла. Німці стояли над ними. А люди заглядали за останками рідних. Чиясь сердешна мати гірко плакала і промовляла в розпачі: “Боже! Як замордували мою дитину! Як замордували!” (Заболотна М.В.). Зверху тіла ще не були розкладені до останньої степені, тож декому вдалося впізнати рідних. Зрештою, взагалі, легше було впізнати по одежі, аніж по обличчю, тим більше, що трупи були змасакровані фізичним насильством. “У жінок були повирізувані груди… Одні мали в дітородних органах запхані пляшки, іншим повбивали кілки… Поламані руки, повідрізувані вуха, носи, язики. Руки поскручувані дротом – в кого ззаду, в кого – спереду” (Джумага Б.Д.). “У декого із замучених дріт був пересилений через щоки, інші мали різні вирізки на тілах, здерту шкіру…” (Андрій Микуляк). Ще одна очевидиця доповнює: “Пам’ятаю повиколювані очі, рот розірваний аж до вух, понівечені нігті. Нігтів спечених було дуже багато. Напевно, їм пхали під нігті розжарені шпильки, люди звертали на це увагу. А в хлопців я бачила випечені тризуби на грудях. Навіть пам’ятаю, що неоднаково виразно у всіх випечено. Була страшна жара і довкола роїлися великі зелені мухи” (Олійник Галина Федорівна).

Серед загиблих у страшних муках знайшли понівечене тіло молодої дівчини. Нелюди жорстоко поглумилися над нею – з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт. В Олі Блищакової, що саме була при тому, вирвався зойк жаху: “Ай, Надя Юрчинська!”, і той скрик підхопив численний натовп. Надія Юрчинська, дочка чортківського адвоката Остапа Юрчинського, була провідницею ОУН, але українська людність знала її як винятково активну громадську діячку. Впізнали її по неповторно довгих, золотисто- русявих косах…

     

На вітряки!

 (Уривок)

 РОЗДІЛ  VII

 введе вас у світГлухонімих, Мовчазних, також Бродячих чортівців, що   тусуються у гуртовнях і бавляться

                    у Велику Політичну Гру.

Признаюся Вам, Читачу, я, непохитний Дон Кіхот Ламанчський, дуже втомився у боротьбі з чортами і відчуваю гостру потребу в підтримці. Ви, либонь, звернули увагу на відсутність мого вірного зброєносця Санчо Панси? Я не міг узяти його з собою, бо осел, на якому він подорожує, серйозно закульгав, а в Кривосвіті Чортів годі знайти для Санчопансового осла заміну, бо тут усі мудрі. Окрім того, я був певен, що легко знайду собі у Чортівському Трикутнику соратників. Однак, не так сталося, як гадалося. Чому? Щоб Ви зрозуміли, мушу поглибити Ваші знання в питанні чортівського суспільного устрою. Про кривофакторів – панівну верству – я вже немало розповідав. Але й рядовий люд – чортівці – теж розмаїтий. Переважну більшість чортівців становлять Глухонімі, а також Мовчазні. Глухонімих зовсім не цікавлять високі суспільні ідеали, а Мовчазні, хоч і переймаються громадськими проблемами, практично залишаються бездіяльними. Зовсім по-іншому поводить себе нечисленна меншість – Б р о д я ч і  чортівці. Вони ніколи не мають душевного спокою і постійно б р о д я т ь, як розчинене тісто,    ( тому й Б р о д я ч і ). Зрозуміло, що для успішного бродіння потрібне високоякісне тісто. На жаль, Старозавітній період суспільного розвитку привів до затяжного застою, а в цих умовах борошно тухне і втрачає потрібні для доброго розчину властивості. Тому так і сталося, що Бро дячі початку Нового Завіту виявилися занадто чутливими до зміни температури і відразу скисли при її зниженні ( хоч мало б бути, як Ви зауважили, навпаки ).

 Взагалі, приглянувшись пильно до бродіння Бродячих, я розгледів у їхньому бродильному процесі  В е л и к у Гру  д л я  Д о р о с л и х. Бродячі чортівці із поважним виглядом виліпляють з мокрого піску будиночки і фортеці, поки вимоглива Матінка-Дійсність не окликне їх суворим голосом додому. Вони послушно біжать на заклик і умивають руки, а іграшкові споруди залишаються напризволяще – вони можуть на якийсь час уціліти, або їх зруйнує дощ, та від цього втрати немає, головна річ полягає у тому, що улюблена пісочниця залишається на місці і в кожен свій новий прихід В е л и к о р о с л и й  Дітвак може відновити свою цікаву дорослоподібну гру. Але жоден Дітвак не уміє вимурувати ( просто не доріс до цього ) хоч би метр справжньої стіни із справжньої цегли на справжньому цементному розчині. А міг би, ба, навіть морально зобов’язаний, тоді відразу став би дорослим. Річ у тім, що усі Бродячі тусуються в численних  г у р т о в н я х,  то де ще краще при БАЖАННІ можна реалізувати суспільнозмінні устремління, як не в цих осередках бродіння? Так, так – саме велике БАЖАННЯ, а якщо хочете – ОДЕРЖИМІСТЬ – це найперша умова для того, аби Бродячий Політичний Дітвак зміг перейти у Дорослість.

   Ця умова передбачає неодмінний перехід від глобальних велеречивих політігор до нехай і скромних, але РЕАЛЬНИХ, КОНКРЕТНИХ справ, кожну з яких треба починати, виконувати, контролювати і завершувати – саме цього бракує Бродячим. Як, приміром, вчинили Бродячі стосовно згаданого раніше диверсійно-ідеологічного Телефонного Довідника? Якраз протилежно! Добилися формального офіційного збіговиська при Чортівській Виквладі

(Виконавчій Владі ), “говорили-балакали, сіли та й заплакали”, тобто справу почали, а про завершення не подбали, отож засохло, як на псові. І так – завжди.

Треба сказати, що на початку існування Бродячих об’єднував ЄДИНИЙ  б р о у н і в с ь к и й       р у х, поки відцентрові сили не порушили індивідуальних орбіт. Тоді деяких Бродячих захопила блискуча ідея – гуртуватися і тут же роз’єднуватися. Це стало улюбленим заняттям для них, більше того – формою і станом існування. Вони так тішаться своїм винаходом, ніби відкрили ПЕРПЕТТУМ МОБІЛЕ! Найодержиміші стільки разів сходилися докупи і розходилися, що я не зміг запам’ятати, аби розповісти про усі комбінації модного процесу. Тому в цій побіжній характеристиці чортівських політоб’єднань опиратимусь, в основному, на головні віхи, що залишились у минулому і не підлягають пересуванню.

Найвизначнішим з усіх сьогоденних політгуртовень, безсумнівно, слід назвати угруповання “Г о н и  Ч о р т і в !”. Ми вже бачили його в дії. Воно виникло при переході від Старого Завіту до Нового Завіту, коли стався Великий Потоп. Гоничорти мають тверді копита і велике завзяття. Боротьба – їхня стихія. У боротьбі вони зняли таку густу пилюку, що за крок не стало видно ні чужих, ні своїх. У тій катавасії дісталося усім – Кривочортам, Бродячим з інших гуртовень, та й декому з Гоничортів перепало, але останніх така забава цілком влаштовувала, хоч інші почали з осторогою обминати не в міру енергійних бійців. Я був радий, коли Гоничорти завойували у Кривосвіті Чортів Владну Вершину. Та вони виявились політичними імпотентами і гора народила мишу. Для Демократії Гоничорти палець об палець не ударили.

Я перекручую плівку реальносвітнього часу у зворотньому напрямку і в цьому порядку представлю Вам тепер гуртовню “Братство Каменярів”. Перші Каменярі подібні до найперших Християн, бо починали свого діяльність у найтяжчий Старозавітний час, коли їх жорстоко карали, але великі подвижники не важили ні своїм благополуччям, ні здоров’ям, ні життям. Вони взяли собі за гасло заклик мого духовного Брата з Родини Безсмертних Івана Франка “Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас!” і тяжкими млотами гамселили по непорушній скелі, наближаючи День Нового Завіту. Але нині я не піду до Каменярів. Теперішні Молотобійці з “Братства Каменярів” постукують собі іграшковими дерев’яними молоточками по уламках розбитої скелі – вони  учасники  загальної Великої Гри Для Дорослих, якою охоплені Бродячі ледь не усіх гуртовень.

 Якби я починав характеристику найбільших угруповань у хронологічній послідовності, то політгуртовня “Гей, гей Орли!” фігурувала б на першому місці. Нині Гейгейорли не витримують політичної конкуренції з Гоничортами, а між тим, вони мають за собою найбагатшу історію боротьби з Нечистою Силою. Ці ослаблені нині Птахи прилетіли з минулих часів Славетного Великого Здвигу, коли не було іншої політично-збройної сили, здатної протистояти чортократам. Вони програли битву, це правда, але тільки через те, що сили були нерівні, а ворог підступний. Темної ночі Чортівня обплутала увесь вільний простір колючим дротом і коли на світанку безстрашні Орли кинулися з високості на чортів, що стрибали по землі, то обламали собі міцні крила… Ось так воно й сталося, що одні загинули, інші покалічилися, а багато потрапило в неволю у металеві кліті і мало їх уціліло, а ті хто дожив до Нового Завіту, розповідають про минулі звитяги. Ті перекази приносять величезну пропагандивну користь для сучасників, от тільки мають один вагомий ґандж – занесли роз’єднавчий мікроб у сьогодення. Свого часу Орли гаряче сперечались з приводу тактики боротьби. Одні казали, що воювати треба мудро і розробляли способи бойової атаки з використанням одного крила, (а друге тимчасово мало відпочивати), інші безоглядно ішли на герць, опираючись на обидва крила. Найдивніше те, що вони ще й нині діляться на цьому грунті, хоч минуло більше півсотні реальносвітніх літ і причина розділення давно втратила актуальність.

Отож, роздумуючи над цією трагічною історією Гейгейорлів, я накінець, зважився і прийшов до їхньої гуртовні. Там застав молодих Орлів повоєнного покоління. Я глянув і мені стало недобре на серці – багато з них народилися безкрилими… А тут один з Головних Орлів спробував злетіти, однак не піднявся й на метр у повітря. Нічого дивного – крила були штучні, виготовлені з пластику.

Характеристика суспільних Бродячих Сил у Кривосвіті Чортів явно порушила гармонійні пропорції моєї оповіді, тож я змушений відмовитись від дальшої деталізації цієї побічної теми. Для формального її завершення перечислю  лише деякі з громадських гуртовень, що діють на Чортівських Теренах. Відомими серед них є: “Воскреслі до життя”, “Орлівські Солов’ї” (підрозділ Гейгейорлів ), “Аве Марія”, “Віра”, “Надія”. Ні, не вгадуйте – “Любові” немає. Зате функціонує поважна гуртовня з багатою історичною традицією “Свічка Діогена”. Свічкарі подобаються мені, але їхній робочий ідеал розходиться з моїм. Вони запалюють свічки  лише час від часу, з нагоди пам’ятних подій, до того ж удень, а це означає, що найтемніші  кутки  Кривосвіту Чортів залишаються неосвітленими.

Як Ви зрозуміли, Читачу, мої довгі пошуки соратників для дослідження темних кутків у Чортівському Трикутнику потерпіли фіаско. Про це я з гіркотою роздумував після перенесених невдач:

Мій войовничий дух не згас

і спис – незмінно у руці.

Але ніде не бачу вас,

сучасні рицарі-бійці…

                                            Та хоч самотність в боротьбі

дається кожен день взнаки,

весь час повторюю собі:

                                            на вітряки! На вітряки!

  

Зрада пам’яті

  (Уривок)

  5.Пам’ятник без пам’яті,

                                          або

                   Дискредитація пам’ятникового проекту

 

Несвідомого навчити.                                    

               Заповідь душевного милосердя

На Чортківщині не переймаються ані КУЛЬТУРОЮ  ПАМ’ЯТІ, ані ПАМ̕’ЯТНИКОВОЮ  КУЛЬТУРОЮ (що є складовою  останньозгаданої). Можливо, нічого не відають про ці важливі речі?

Нині жителі Чорткова мають проект стрілецького меморіалу на чортківському цвинтарі.Біда у тому, що спрагла за меморіалом громадскість  дуже спрощує уявлення  про феномен, який називаємо ПАМ̕’ЯТНИКОМ. Для переважної більшості це – МАТЕРІАЛЬНА СПОРУДА. З каменю, металу, часто – комбінована. Насправді, феномен пам̕’ятника є незрівнянно складнішим.

Що є пам̕’ятник? Це слово є похідним від слова «пам̕’ять». Субстанцією пам̕’яті є  РЕАЛІЯ, яка мала місце в житті.  В нашому випадку реалією є героїчний громадянський ЧИН наших співвітчизників у 1919-1920 рр. і ПРАХ  полеглих.  Саме ПРАХ ПОЛЕГЛИХ для нас важить першорядно, бо наш захід – НА ЦВИНТАРІ  і  ЗАВДАННЯМ Є УПОРЯДКУВАТИ МОГИЛИ НА ПОХОВАННЯХ, тобто ОЗНАЧИТИ їх, за древнім християнським звичаєм, НАДГРОБКАМИ, ХРИСТИЯНСЬКИМИ ОБЕРЕГАМИ. Але де ж він, ПРАХ ПОЛЕГЛИХ, на якому безвідповідальні будівничі запланували ПАМ̕’ЯТНИК? А його НЕМАЄ! Будівничі певні (бо мають у своєму колективі наукового НЕКОНТРОЛЬОВАНОГО гаранта), що прах полеглих – в іншому місці. Вважається, що на запланованій ділянці знаходчться ІНШІ кості, тобто не тих, кому пам̕’ятник призначений.

Чи можна споруду вважати стрілецьким пам̕’ятником,  якщо останки людей,  над якими задумано її воздвигнути,  належить комусь іншому? КОМУСЬ ІНШОМУ – НЕ УКРАЇНСЬКИМ СТРІЛЬЦЯМ. Звісно, ні. Фактично, це є пам̕’ятник БЕЗ ПАМ̕’ЯТІ. Все-одно, що будинок без фундаменту. Це є профанація патріотично-виховної ідеї. Це є дискредитація християнської науки. Це є варварство. Святотатство.Практичне продовження атеїстично-руйнівної діяльності. Свідоме? Радше, неусвідомлене. Сатанізм починається непомітно там, де руйнується межа моральності.. Типова, живуча якість суспільства, яке ми покинули фізично, одначе залишилися у ньому ментально і духовно. Невмілі, неглибокі і безвідповідальні у делікатному питанні збереження та плекання історичної пам̕’яті, ми приволочили з СССР потяг до показовості, але аж ніяк не болючий щем проникнути в загадку захованої правди, віднайти її і  вивести з підземелля забуття  ув осяйне сьогодення. Тому й  сталося  так, що сучасні  охоронці  пам̕’яті  схильні  поступати у більшій мірі, як  ремісники з  цеху пам̕’ятникового ширвжитку, аніж жерці із Храму Пам̕’яті.

Фактично чортківські показушні пам̕’ятникобудівничі узяли на себе смілість позбавити убієнних посмертного  милосердя… Між прахом упокоєного та його надгробною ознакою існує нерозривний зв̕’язок. Вони – в єдності. Вони – в одному духовному (енергетичному, якщо вдатися до модного світського терміну) полі. Надгробна ознака (у християнському віросповіданні, як правило, хрест) слугує немовби помічною антеною для зв̕’язку живущих з духом упокоєних. Зосередьмо увагу у цьому контексті на усталену в нашому краї давню християнську традицію систематично відвідувати могили близьких з ритуалом освячення та молитвами. Слова святої молитви над прахом упокоєних в поєднанні з християнським знаком – це є акт Божого Милосердя, який навряд чи здійснимий на свідомо  привласнених посмертних пристановищах. Тому християнському знакові, установленому на людських останках, належиться бути АДРЕСНО УЗАКОНЕНИМ, тобто відповідати прахові спочилих героїв.  Мудро і праведливо ж бо сказано: «КОЖЕН МАЄ ПРАВО НА ВЛАСНИЙ ХРЕСТ». На наших очах відбувається свідомий, цілеспрямований процес ОБЕЗДУХОВЛЕННЯ ще тільки запроектованого стрілецького пам̕’ятника.

Мої недалекозорі земляки готові потоптати Бога не лише на Його території, але й у світській, а ще точніше, в патріотично-історичній  площині цінностей, задля якої так ревно стараються,  замість того щоб заопікуватися правильним їх збереженням і відродженням.  Невтямки їм, що закувавши нині в меморіальний камінь священну землю, яка наразі ще здатна відкрити для добросовісного дослідника історичну таємницю, закриють для майбутніх поколінь цю можливість… А вони, мудріші й допитливіші за нас, ламатимуть собі мізки: «То чиї, усе-таки, кості лежать під меморіальною гранітною бронею?». Тут, власне, уже про ШКІДНИЦТВО треба говорити! Чортківські меморіальні «упорядники» чинять ту  самісіньку шкоду, що й новітні варвари, які воздвигають модерну будівлю на археологічно цінній ділянці, замість того, щоб тимчасово оголосити її  охоронною історичною зоною та попередньо провести потрібну у таких випадках  фахову перевірку.

Спрощений, «хлопський» підхід до справи, без сумлінного наукового забезпечення привело організаторів до символьного варіанту стрілецького пам̕’ятника. Але ж, коли СИМВОЛІЧНИЙ пам̕’ятник на ЦВИНТАРНІЙ землі, – дисгармонія і недоречність. Цвинтарна земля призначена для мертвих. А коли СИМВОЛІЧНИЙ пам̕’ятник споруджений ще й НА ЛЮДСЬКОМУ ПРАХОВІ, до якого не має  відношення, то це явище безпрецендентне, це – ДУХОВНЕ ЗБОЧЕННЯ. Привело нас до недопустимого перекосу на чортківських цвинтарних теренах  надмірне тяжіння до вивищення над Богом  цінностей земського  світу.

Символьна природа меморіальної споруди є іншою, аніж у надгробного пам̕’ятника. СИМВОЛІЧНИЙ пам̕’ятник потребує НЕцвинтарного місця. Більш підхожого для споглядання, відкритого для доступу. Хіба Чортківська офензива, що ввійшла у підручники з історії, інформацію про яку черпають у всіх наукових осередках світу, не є приводом для того, щоб відвести пам̕ятнику  видне місце?! Яку ще більшу ідеологічну диверсію могли би придумати для чортківців недруги, аніж та самопокара, яку  живущі сучасники придумали  для себе і для майбутніх поколінь – запхнути пам̕’ятник видатній історичній події у найдальший цвинтарний закуток, де сусідні незугарні автомобільні гаражі і така ж сама  цегляна стіна ближнього автопідприємства сворюють зовсім непривабливий фон, а людська нога не має де ступити при більшому зібранні народу?!

Ми – походженці з державного устрою із панівним матеріалістичним світоглядом. Ігноруючи приналежність неідентифікованих людських останків і їх АДРЕСНЕ пошанування, використовуючи їхнє місцезнаходження  в угоду символічного патріотичного пам̕’ятника, його організатори замахнулися на основоположну Божу заповідь: «Не роби собі і дола і нічого подібного до того, що на небі вгорі, ні до того, що на землі внизу, ані до того, що в водах і під землею: не покланяйся їм і не служи їм». Іншими словами, будівничі вчинили недозволену, з погляду християнської науки, перестановку цінностей – світський ідеал заступив духовний обов̕’язок.

Пам̕ятник – храм, що очищає своєю благістю грішників. Відповідно й помисли і діяння будівничих мусять відзначатися святістю. Брудною ганчіркою чистоти не наводять.

           Профанація пам̕’яті

З приводу проекту стрілецького символічного пам̕’ятника

         без належного наукового обгрунтування

   на неідентифікованих похованнях у м. Чорткові.

                            Помилуй грішних, Господи, й прости!

                                          Ярослав Ткачівський.

Помилуй грішних, Господи, й прости!

Якщо не Ти, ніхто не допоможе:

над банями церков – святі хрести,

та не живе у душах мудрість Божа.

Коли із темних Всесвіту глибин

у поміч біс немудрого покличе,

єднаються у злі християнин

й наукоуподібнений язичник.

Додуматись, щоб на чужих гробах

воздвигнути знак Слави святотатний!

Ось тут і починається ганьба,

зрівня́нна з популярністю Пилата…

Безпам̕ятство – біда.Через роки

так невира́зно, де гроби, аж голо…

Цивілі там? Чи, справді, вояки

полеглі подають з-під грунту голос?

Хто-зна, чи не почули б ми, якби

Святому Духові вклонились низько,

як мертві, мов колгоспники-раби

кричать про обгрунтовану прописку?!

Меморіальний терен. З-під землі –

відча́йний заклик… Тож чиї волання?

Живущі – мимо. В поросі малі,

вони і в Божих небесах останні.

                                                             Андрій Базалінський