Жінки у тюрмі розумнішають після тридцяти
Дмитро Амброз працював у жіночій виправній колонії 26 років – фельдшером, керівником відділення, заступником начальника відділу кадрів, заступником начальника із соціально-виховної роботи, керівником охорони, начальником колонії, – пише “КРАЇНА“
У жінки немає почуття обов’язку до іншої жінки. Серйозної дружби, як між чоловіками, серед них бути не може. От на волі: є закадичні чоловіки друзі. Хтось має дівчину, то рідкість, щоб інший відбив. А в жінок, якщо подружка має гарного хлопця, то інша по-любому старається відбити.
У колонії жінки утворюють сім’ї. Не обов’язково лесбіянки, вони просто так себе називають. Двоє досвідченіших можуть взяти в сім’ю молодшу, захищати її, учити. За те вона їх передачами підгодовує. Заодно мають із ким поговорити, кому поплакатися, коли лист поганий прийшов чи начальство накричало. Але це все на вигоді. Принцип такий: маєш передачу – я тобі подруга, завтра передачі нема – ти мені не подруга.
Жінки вірніші. У чоловічій колонії постійно є побачення – дівчата, дружини засуджених приїжджають. А в жіночій відвідини – рідкість. Приходять переважно матері. Жінку, яку посадили, ніякий чоловік, ніякий співмешканець знати не хоче.
У жінок можна повчитися акуратності. Навіть у зоні, на спальному місці вона собі мінімальний побут облаштує. Постіль біла, гарно складена, завжди якась квіточка стоїть, образок. Косметикою користуються. Навіть перед тим, як іти на виробництво, малюються. Якби можна було духи передавати, то певне і духалися б. Правда, декотрі ті духи пили б.
Діти для жінок – болюче питання. На зоні ув’язнені люблять дітьми хвалитися, розказувати одна одній які вони й що роблять. Завжди дитячі фотографії біля ліжка ставлять. Як на чоловічій зоні ґвалтівників не люблять, так у жіночій не люблять тих, хто дітовбивць. Таких у сім’ї ніколи не беруть. Вони одиночки, працюють, сидять мовчки, авторитету ніякого не мають. Якщо починають права качати, їм зразу кажуть: “Що ти там гониш, ти ж дитину вбила”.
Серед жінок ніколи не знаходиться лідера, який міг би навколо себе всіх об’єднати. У жіночих колоніях немає “рульових”, які всім керують, нема місцевої еліти. Всі поодинці, по групках. Через це й організованих утеч немає. Пригадую, коли ще заступником працював, четверо дівчат через забор перелізли в тумані. Так інші їх здали. Із тих жінок, які були начальницями колонії, доки я тут працював, тільки одна була толкова. Інші дві тільки рахувалися начальницями.
Справжніми лесбіянками не стають через відсутність чоловіків. На колонію є пару жінок із такою психікою, з такими гормонами, що вважають себе чоловіками. Їх одразу видно по коротких стрижках. Вони й називають себе – Міша, Діма, Вася. Хтось до такої скаже “Манька” – вона зразу: “Яка я тобі Манька?” Такі стараються знайти собі дівчат у тому відділенні, де живуть. Часом пари сходяться – любляться за шторками в загальній кімнаті.
Білявки не тупіші, просто самооцінка завищена. Вона думає: я бландінка, я красіва, за мною всі бігати будуть. Через це десь у розвитку й гальмують. Така сама ситуація з офіцерами-жінками, які в колонії працювали. Блондинкам треба довше пояснювати. У сім’ях на зоні лідери завжди або чорненькі, або русяві. Білявки – ніколи.
Усі жінки не так матеріального хочуть, як того, щоб до них гарно ставилися, поважали й гарні слова казали. На зоні даси їй сигарету, попросиш щось зробити – зробить. Але завтра не прийде. А скажеш до неї: “Олю, ну, ти ж нормальна жінка, така симпатична, що влюбитися можна.” Усе. Вона тане. До завтра буде в піднесеному настрої і знов прийде, щоб від тебе ті слова почути. Так із жінками й говорили, щоб агентуру знайти, яка розповідатиме, що у відділеннях робиться.
Такої роботи, якої жінка не могла б зробити, немає. Ми з ними тут і асфальт клали, і мурували, і штукатурили. Були жінки-зварювальники. Були такі електрики, що з дроту й металічних пластин робили саморобні кип’ятильники.
Із жінками зі Східної України простіше говорити, ніж із тими, що із Заходу. Східнячка тобі душу відкриє. Одна мені про лесбійську любов розказувала. Каже: “Я еще по малолетке попробовала. Потом с той, потом с этой. Но вам, Дмитрий Васильевич, этого не понять. Это надо попробовать”. Західнячки в житті такого не розповіли б. Якщо щось глибше питаєш, то або мовчать, або віднєкуються.
Дуже мало жінок, які сидять за вбивство жінок. Переважно вбивають співмешканців. І то або по п’яні, або в сварці, в емоціях. Запланованих убивств фактично не буває.
Жінки розумнішають після 30. Доти вітер у голові, романтика, легко стають на поводу в поганої компанії. У нас була дівчина, яку судили за зґвалтування разом із чотирма хлопцями – вона, щоб їм догодити, свою подружку вивела. Після 30 такі кажуть: “Треба задуматися”. Задумуються про сім’ю, про чоловіка нормального.
Щоб виправитися, треба підтримка. Одна кримчанка-наркоманка розповідала: “Здесь меня на наркотики не тянет. Пять лет без них. Но выхожу на волю, вижу наркомана, и у меня ноги подкашиваются. Хочу уколоться”. Самій не вистачає волі, щоби втриматися. Добре коли релігійні громади забирають під свою опіку.
Дмитро АМБРОЗ, 54 роки.
Народився в селі Івашківці на Тернопільщині. Закінчив медичне училище й педагогічний інститут. 1982 року пішов працювати фельдшером у Збаразьку жіночу виправну колонію загального режиму. З 2002-го до 2007-й – начальник колонії.
52-річна дружина Надія Амброз працює в колонії старшою медсестрою. 28-річна дочка Леся – черговою медсестрою. 31-річний син Сергій був начальником охорони, тепер працює старшим інспектором Держдепартаменту з питань виконання покарань у Києві.
Має трьох онуків
У Збаразькій виправній колонії в селі Доброводи близько 700 засуджених. Це одна з двох жіночих колоній загального режиму в Україні. Інша працює в Чернігові.
У Доброводи потрапляють неодноразово судимі. Сюди переводять усіх засуджених жінок, хворих на туберкульоз чи після венеричних захворювань – колонія має спеціально обладнанні для огляду й лікування відділення.
Андрій ЯНОВИЧ
Коментарі вимкнені.