Принадливий Тернопіль. Культові місця Володимира Окаринського

Думаю, про улюблені місця Тернополя можна почути багато пафосних слів, і чимало з них не будуть щирими. Ну як не згадати про озеро (пардон, «став»), замок чи ще щось таке? Не пасує!

Насправді ж такі місця в кожного свої, і вони більш локальні. Або вони вже не існують, того й є улюбленими. Бо ж треба за чимось ностальгувати. Вони пов’язані з минулим, бо перевірка часом – необхідна умова для визначення улюблености. Того улюблені «кабаки», де любиш зависати, не зовсім пасують.

Занурившись (не надто), у своє особисте минуле я згадав принаймні декілька «своїх» місць. Звісно всі вони викликають з пам’яті щось дуже особисте. Отже, це…

Набережна, по всій довжині від греблі до водної станції, але найбільше від «убитих» сходів біля Надставної церкви до «Циганки» і весь прилеглий простір парку культури та відпочинку імені Шевченка. Нічого там особливого нема. В дитинстві ще застав атракціони, різноманітні качелі/каруселі, перенесені в (комсомольський) парк Національного відродження; літній кінотеатр, де, наприклад, була школа карате. Просто набережною і парком часто гулялося, бо недалеко жилося, а потім тусувалося. Для інших таку ролю відіграють Старий парк або «гідра».

Прилягає до озера (не стАву) інше знакове місце – «Єлєся» від схилів до причалу з доріжками і скульптурами. Останні дуже зручні, біля них можна було свого часу пити пиво, читати книжки і т. ін. Особливо підніжжя одної такої скульптури, але якої не скажу.

Згадую, що деякий час у гідропарку (аж ніяк не в «тУпільчі») були свої культові закамарки, пов’язані з пострадянським декадансом, типу осрівець-2 і стоянка космічних кораблів, ну й живий куток (хтось взагалі пам’ятає тибетського яка або верблюда Яшу, чи нещодавнього пелікана?)

«Замок» для мене, як і для інших дітлахів-борців, був передовсім спортивною школою. Але саме тоді запам’яталися підвіконня з товщиною в 2-2,5 метри, на яких можна було лежати в повний ріст і дивитися на озеро та його околиці.

Ще одним місцем, пов’язаним із минулим, про яке однак тоді ми й не підозрювали, була котельня нижче школи №6. Як виявилося, вона стоїть на місці старої синагоги початку XVII століття. Тоді ж вона була зручним закапелком біля шкільного спортмайданчика, де між гаражами учні викурювали свої перші цигарки.

Кінотеатр «Україна», який разом із краєзнавчим музеєм й так і недобудованою бібліотекою становив осердя т.зв. майдану Мистецтв, був культовим місцем усіх, кому від 10 до 35. «Сьогодні в кінотеатрі» — …, а «незабаром» –… Відповідні афіші, мальовані від руки, морський бій і тир (гральні автомати) у вестибюлі. На жаль, кінотеатр перетворили на базар, а в пам’яті він досі «новий кольоровий широкоформатний кінотеатр».

Останнє з моїх культових місць – це стадіон «Аванґард» і літа величі тернопільської «Ниви» у 80-х і 90-х. Не тільки сємки, але й біляші, які розносили прямо між трибунами, а кожен вихід зі стадіону після гри перетворювався мало не на демонстрацію. Бо «Нива» була грозою авторитетів ще до Леоніда Буряка, але зараз це звучить як фантастика.

Наразі все, бо сеанс самозаглиблення й без того затягнувся.

Володимир Окаринський, історик.