Принадливий Тернопіль.  Де відчуваєш себе живим

Закинута промзона – це не лише кадри із кінцівки голівудського екшну, це місце, де в місті нарешті можна подумати. Так-так, бо, живучи в місті, постійно вливаєшся в шалений потік машин, людей, подій, новин – і думаєш лише про список справ. «Не забути подзвонити-написати-сказати-переслати-зустріти-зробити», а ввечері відключаєш і мозок, і емоції.

Промзона – це екстрим і романтика. Вона сплескує емоції і думки з дна, як бармен збиває коктейль. Спершу їх багато і вони перемішуються, а потім лягають в ідеальному порядку.

Коли я працювала на РІА, часто виходила в обід прогулятись через залізничні колії до закинутих споруд промзони… Мені усміхались залізничники-ремонтники, не розуміючи, чому я тут, а не в затишному сквері. Зацікавлено поглядали одним оком лискучі товсті галки та ворони. Бочком відходили бродячі собаки, не зачіпаючи, однак і не відчуваючи надмірної до мене прихильності.

Бувало, приходила по роботі, бувало, щоб залишитись наодинці з думками. Зустрічала і проводжала поїзди… Куди вони їдуть? Яке життя машиніста? Чи вони так само, як і я, постійно кудись біжать? І що для них найголовніше? А для мене?

Запилюжені дороги, сумні сірі громаддя будинків, які порожніми очима вибитих вікон стежили за мною, неоковирні іржаві паркани та незрозумілого призначення конструкції. Зрідка проїде автомобіль, водій якого пригальмовує, щоб окинути мене здивованим поглядом: мовляв, що ти тут забула, дитино?

Все заросле густим чагарником, багряніючими горобинами і по-осінньому сумними яворами, які вже починають встеляти дорогу пожовклим листям. Відчуття, немов ідеш кладовищем. Кладовищем нездійснених надій та планів, цвинтарем ідей та справ. І в цей момент я чітко бачила, як було колись. Вони оживали в моїй уяві, гримкотіли, дзвеніли голосами, світили новими вікнами і запашним деревом…

Заводи „Сатурн”, комбайновий, фарфоровий – тепер це лише згадки і порожні очниці вікон. Деякі, наприклад, „Промінь” почуваються,  як старенькі у хоспісі. Ще живі, але вже забуті всіма, крім найближчих родичів. Ще дихають, але через раз, хрипко випускаючи останні ковтки повітря через апарат штучного дихання. Колись тут вирувало життя. Ці заводи мали стратегічне значення не лише для Тернополя, а й для України і всього колишнього СРСР. На прохідній вранці вітались сотні працівників, а в цехах працювали у кілька змін. Годі уявити, скільки тисяч чоловік годували свої родини, працюючи тут, скільки грошей заробляли підприємства для себе й економіки області.

Тепер тут збираються молодіжні компанії та гостроокі міські ворони… Хлопці-екстремали грають у страйкбол і пейнтбол на руїнах підприємств, чиї назви знали і за тисячі кілометрів звідси. Іноді я зустрічала їх. Дивились скоса, поспіхом проходили мимо, ніби в чомусь винуваті. Я ж дивилась ревно, наче це лише моя улюблена місцина.

А, може, тут живе пам’ять про минуле, і нею хочеться подихати всім. Може, коли мої думки влягались тут у струнку модель, мені привид минулого нашіптував правильні варіанти. Може, старі громади закинутих будівель були вдячні за гарячу кров і тепле дихання біля їхніх стін, як колись, багато років тому, і платили мені за це, оберігаючи мій спокій.

В будь-якому випадку мені завжди було хороше в тернопільській промзоні. Це було чи не найбезпечніше місце у всьому місті. Не попсово, без людей і де відчуваєш себе живим….

Світлана Чернецька.