Юрій Петрик: «Історія — це не про минуле. Вона пояснює, ким ми є сьогодні»

Для історика Юрія Петрика історія давно стала не лише професією, а й невід’ємною частиною життя. Захоплення, яке почалося ще в дитинстві з легенд, казок і перших історичних сюжетів, згодом визначило його освітній і професійний шлях. Навчання в Україні та Польщі, наукові дослідження, викладання й робота з молоддю сформували власне бачення ролі історії в сучасному світі.

У першій частині розмови для «Погляду» говоримо про те, як народжується інтерес до минулого, чому історія залишається важливою для сучасної людини, як війна змінила ставлення українців до власної історії та які уроки нинішніх подій вивчатимуть майбутні покоління.

Про шлях в історію

• Як виник Ваш інтерес до історії? Чи був момент, коли Ви зрозуміли, що хочете пов’язати з нею своє життя?

Чесно кажучи, історія для мене — це і хобі, і захоплення, і професія. Як кажуть, нічого з цим уже не поробиш. Важко навіть точно сказати, коли саме почалося це захоплення.

Напевно, ще до першого класу, до школи, коли мене почали цікавити різні історії — інколи це були історичні сюжети, інколи казки, легенди, байки. А вже згодом, приблизно з п’ятого класу, коли в школі з’явився предмет «Історія», це зацікавлення вийшло на зовсім інший рівень.

Якщо відверто, у мене навіть не стояло питання, на який факультет вступати після школи. Але сам момент, коли я остаточно зрозумів, що хочу пов’язати життя саме з історією, був не різким, а поступовим. Це не було одне конкретне усвідомлення в один день.

Швидше це було як хвиля, яка наростає в певний період життя. І так само в мене відбулося з історією — вона поступово ставала все важливішою, поки в якийсь момент я просто зрозумів: це саме воно.

Тоді вже не було сумнівів щодо вибору історичного шляху. Інших основних напрямків для себе я просто не бачив.

• Чому вирішили здобувати освіту одночасно в Україні та Польщі? Чим відрізняються підходи до вивчення історії в цих країнах?

Так, фактично я навчався одночасно в Україні та Польщі.

В Україні — це Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. У Польщі — на той час Академія, а нині Університет Яна Длугоша в Ченстохові.

Також у мене було міжнародне стажування — Зимова школа Варшавського університету, випускником якої я є. Це була програма від «Студій Східної Європи», завдяки якій мені вдалося туди потрапити, навчатися й успішно її завершити. І там також спеціальність була історія.

На бакалавраті я навчався повністю в Україні. А магістратура — це вже навчання одночасно в Україні та Польщі, за програмою подвійного дипломування. Пізніше аспірантуру я також продовжував у двох державах. І, власне, минулого року відбувся захист дисертації на здобуття ступеня доктора філософії (PhD) в галузі історії.

Щодо мови навчання — це була польська. Проблем із цим не було, адже я маю і польське, і українське коріння. Польська для мене фактично є другою рідною мовою.

Якщо говорити про поєднання двох систем навчання, то на рівні магістратури це було передбачено програмою подвійного дипломування. А на рівні аспірантури доводилося вже самостійно організовувати графік так, щоб усе встигати.

Я народився в Тернополі, але часто бував у Польщі, зокрема через родинні зв’язки. Це були поїздки особистого, а згодом і дослідницького, наукового та навчального характеру. У цьому середовищі я й сформував наукові контакти, з якими ми зараз активно співпрацюємо в межах різних проєктів.

Щодо відмінностей у підходах до вивчення історії в Україні та Польщі — на рівні бакалаврату й магістратури є багато спільного. Це частково пов’язано і з чинною угодою між Тернопільським національним педагогічним університетом імені Володимира Гнатюка та Університетом Яна Длугоша у Ченстохові.

Водночас у Польщі більше уваги приділяють індивідуальній роботі студента та розвитку дослідницьких навичок. В Україні ця система також сильна, але в деяких аспектах польський досвід міг би бути корисним як додатковий елемент удосконалення.

• Які історичні постаті або події найбільше вплинули на Ваше становлення як історика?

Якщо говорити про історичні постаті, які найбільше вплинули на моє становлення як історика, то це радше не одна конкретна особа. Для мене цей образ є доволі збірним — це сукупність постатей як української, так і світової історії, які в різний спосіб формували моє бачення професії.

Якщо обирати найбільш цікаві постаті, то в дитинстві мене, як і багатьох, захоплювали різні полководці та політичні діячі. Згодом, у процесі дорослішання, я почав більше цікавитися історією мистецтва та історією культури.

У контексті всесвітньої історії однією з найцікавіших постатей для мене є Леонардо да Вінчі, оскільки завжди вражало, як одна людина може поєднувати настільки різні сфери діяльності й досягати в них видатних результатів.

Якщо говорити про історію України, то тут, чесно кажучи, вибір зробити складніше. Однією з найцікавіших постатей для мене є Агатангел Кримський — надзвичайно багатогранна й інтелектуально потужна фігура.

Також мені імпонує Ліна Костенко — її внесок у культуру є беззаперечним.

Із діячів культури також варто згадати Мирослав Скорик, який, на жаль, уже пішов із життя. Проте для мене це одна з найгеніальніших постатей української музичної культури.

Про значення історії сьогодні

• Часто можна почути думку, що історія — це лише про минуле. Чому вона залишається важливою для сучасної людини?

Справа в тому, що історія — це не лише наука про минуле. Вона є своєрідним дороговказом, який допомагає зрозуміти, як розвиваються ті чи інші суспільні процеси.

Незважаючи на те, що епохи змінюються, людина залишається по суті такою ж, якою вона була сотні чи навіть тисячі років тому. Змінюються умови, обставини, технології, але базові людські мотивації, поведінкові моделі та реакції залишаються доволі сталими.

Саме тому історію варто вивчати не лише для розуміння минулого, а й для того, щоб краще усвідомлювати події, в яких ми живемо сьогодні, тобто розуміти сучасність.

А вже через розуміння минулого й теперішнього ми отримуємо можливість більш усвідомлено прогнозувати та формувати майбутнє.

• Як повномасштабна війна змінила ставлення українців до власної історії?

На мою думку, ставлення українців до власної історії суттєво змінилося після початку повномасштабної війни.

Ми почали більше досліджувати, вивчати й цікавитися тим, ким ми є, яке наше минуле, як ми до нього прийшли і куди маємо рухатися далі. Українці загалом почали більше звертати увагу на постаті, події та переломні моменти, які формували нас як націю.

Також помітно зросла зацікавленість власною культурою та історичними процесами. Зокрема, я бачу значно більший інтерес до тем дисидентського руху, періодів репресій, відродження, боротьби за незалежність і подій новітньої історії.

Ці теми стали для українців значно ближчими й зрозумілішими. Я це помічаю навіть на побутовому рівні — люди частіше запитують, цікавляться, обговорюють історичні процеси.

І це, безумовно, позитивна тенденція. Дуже хочеться, щоб вона зберігалася і надалі.

• Чи має Україна шанс поставити крапку в цій тривалій історичній боротьбі та розпочати нову сторінку?

Якби це залежало виключно від України, то, безумовно, ми б хотіли завершити війну якомога швидше — сьогодні чи завтра.

Однак реальність полягає в тому, що ключ до завершення війни сьогодні значною мірою перебуває в руках агресора. Тому від України зараз залежить насамперед здатність вистояти й продовжувати боротьбу в тих умовах, у яких ми опинилися.

На жаль, без зміни позиції ворога або його суттєвого виснаження швидке завершення війни виглядає малоймовірним. Наскільки я розумію, саме на виснаження агресора сьогодні й спрямовані значні зусилля України.

Чи є шанс на позитивний розвиток подій? Шанс є завжди. Історія неодноразово доводила, що навіть найскладніші конфлікти рано чи пізно завершуються. Проте станом на сьогодні я не бачу передумов для швидкого завершення війни.

• Чи можливий у майбутньому розпад Росії та самовизначення народів, які її населяють?

На мою думку, зараз цей сценарій є досить далеким від реальності.

Якщо говорити про 1990-ті роки, то тоді можливостей для такого розвитку подій було більше. Сьогодні ж на росії триває масштабна русифікація та нівелювання історії, культури й мов багатьох народів.

Як писав Тарас Шевченко: «од молдована до фіна на всіх язиках все мовчить». Певною мірою це можна застосувати і до сучасної росії. На цьому етапі я не бачу достатніх передумов для того, щоб різні народи масово почали заявляти про прагнення до самовизначення.

Безумовно, для України такий сценарій виглядав би бажаним. Але історик має оцінювати ситуацію не через призму бажань, а через наявні факти й тенденції.

Крім того, у такому сценарії не надто зацікавлені й західні держави, адже поява великої кількості нових політичних суб’єктів означала б необхідність вибудовувати нову систему міжнародних відносин.

Тому, як історики, ми повинні залишатися холодними, критичними та об’єктивними. Якими б не були наші бажання, наразі ситуація виглядає саме так.

• Сьогодні Україна творить історію буквально щодня. Як Ви думаєте, що про наш час вивчатимуть школярі через 50 років і який головний урок вони мають винести з подій, свідками яких ми є зараз?

Насамперед усе залежатиме від того, коли і як завершиться ця війна. Будьмо відвертими: вона може тривати ще довго — і на жаль, це один із можливих сценаріїв розвитку подій.

Якщо ж виходити з того, що Україна вистоїть, збереже свою державність і продовжить розвиватися як частина європейського та західного світу, то нинішній період, без сумніву, розглядатимуть як один із переломних моментів нашої історії.

Це буде час, коли Україна не лише захищала себе від агресії, а й остаточно утверджувала власний цивілізаційний вибір. Ми вже сьогодні бачимо, як руйнуються спроби відродити імперські чи радянські моделі впливу на українське суспільство. У цьому сенсі нинішня боротьба є не лише війною за території чи державні кордони, а й боротьбою за право самостійно визначати своє майбутнє.

Водночас ця війна має ще один важливий вимір — вона сприяє формуванню сучасної української політичної нації. Йдеться про усвідомлення себе єдиною спільнотою, яка знає своє минуле, розуміє власні цінності та має спільне бачення майбутнього.

Як і поляки, французи, німці чи іспанці, українці поступово утверджуються як народ, який чітко усвідомлює свою ідентичність і своє місце в Європі. Ми бачимо це на власні очі.

Звичайно, процес українського націотворення розпочався не сьогодні. Після 1991 року Україна успадкувала не лише державні кордони, а й значну частину радянського способу мислення. Формування модерної української нації відбувалося поступово, через різні етапи та випробування.

Переломними моментами на цьому шляху стали Помаранчева революція, Революція Гідності та нинішня Війна за незалежність. Саме ці події значною мірою прискорили процеси самоусвідомлення суспільства.

Звісно, хотілося б, щоб такі процеси відбувалися в мирніші часи. Але історія склалася інакше. І сьогодні ми є свідками того, як формується сучасна українська нація в повному розумінні цього слова.

Саме це, на мою думку, і буде одним із головних уроків для майбутніх поколінь: народ стає сильним тоді, коли усвідомлює себе єдиною спільнотою, знає свою історію та готовий відповідально будувати власне майбутнє.

 

Згодом у другій частині інтерв’ю з Юрієм Петриком читайте про його педагогічну діяльність, роботу в школі та університеті, сучасні підходи до викладання історії, підготовку до НМТ, секрети успішного навчання та виклики, з якими сьогодні стикаються українські випускники.

Спілкувалася Надія Греса