Андрій Підлужний: «На сцену виходить жінка і каже: а пам’ятаєте, я вагітною з вами співала «Вставай, сонце!»

Я ще не зустрічала жодної людини, яка б не чула пісень, автором яких є наш талановитий земляк, композитор, музикант, співак, телеведучий  Андрій Підлужний. Зазвичай прийнято вважати, що люди популярні – в більшості своїй дуже пихаті та зверхні, однак наш співрозмовник за стільки років у медійному просторі не тільки не захворів на зіркову хворобу, а навпаки, демонструє неабияку відкритість і навіть, можна сказати, відвертість у спілкуванні. В ексклюзивному інтерв’ю для читачів нашої газети він розповів про свою творчість, тричі розбите серце, перший секс, футбол та ще багато цікавого.

«Співаючи на сходовій клітці, голос дуже красиво летить увись і видається досконалим»

– Пане Андрію, наскільки мені відомо, свого часу Ви займалися футболом. Це захоплення у Вас виникло до того, як почали займатися музикою, чи вже після?

– Маленьким хлопчиком хотів бути військовим, але потім шалено захопився футболом. Вивчав усі матчі, рахунки,  в мене була колекція довідників про футбол та хокей. Передивився купу фільмів та перечитав безліч спеціалізованих книг, знав чи не всіх футболістів поіменно. В той час добре працювали ЖЕКи, зокрема на моїй вулиці. Тоді місцеві керівники турбувалися про те, аби в нас, дітей та підлітків, був спортивний майданчик. Влітку ми грали на ньому у футбол, а зимою заливали хокейну «коробку».

Моїм першим  футбольним тренером був Віталій Полянський – ми його обожнювали. Були чудові тренери: Володимир Філіп, Ігор Бабінчук, Віктор Верасюк, Володимир Онисько – унікальний спортсмен, який грав свого часу в київському «Динамо», а згодом привів донецький «Шахтар» до срібних нагород в далекому 1975 році. Це був тренер-батько, настільки чуйний і відвертий. Ми були зачаровані стилем його викладанням та ставленням до нас. Такими в той час були всі тренери. Ми любили їх і поважали, вони навчали і віддавали свої знання з любов’ю.

Добре пам’ятаю свого партнера по команді Матвія Николайчука, він дуже сумлінна людина, завжди залишався після тренувань, аби ще більше відточити свою майстерність, інколи я складав йому компанію. Знаєте, раніше футбол добре фінансувався, безкоштовно видавали хорошу екіпіровку, талони на харчування, потім почався період перебудови і все зійшло нанівець.

Згодом трапився випадок, який усе повернув у творчу сторону. Я отримав важку травму під час гри в Ужгороді, у мене були проблеми із хребтом і взагалі стояло питання, чи буду ходити. Я дорослішав і розумів, що коли граю у футбол, то в ці моменти дівчат поряд немає, а ось коли граю на гітарі, то відчуваю їхні погляди, їхнє захоплення (посміхається, – авт.). З цього, мабуть, усе й почалося. Також на мій вибір займатися музикою вплинула в першу чергу мама та наявність… холу в під’їзді. Може, відкрию секрет, але співаючи на сходовій клітці, голос дуже красиво летить увись і видається досконалим.

«Моя сором’язливість – то взагалі окрема історія, не знаю, як я сексом перший раз зайнявся, за мене все робила жінка»

– Де Ви навчалися музиці? Мені здається, що в той час суспільство не сприймало музику серйозно.

– Тоді серйозно не сприймали футбол  (сміється, – авт.). Хоча музика і футбол ішли якось паралельно у моєму житті. Коли був маленьким, мені дуже подобалася красива співачка Рафаела Карра. Взагалі італійська музика тоді домінувала – Аль Бано і Роміна Пауер, Тото Кутуньйо і Пупо.

Одного разу я зрозумів, що все життя грати в коридорі – не вихід, і пішов у музичну студію. Там за мене відбулася справжня війна, викладачі мало не полювали. Річ у тім, що я маю абсолютний слух, і багато хто хотів, аби я займався скрипкою, та в кінцевому результаті потрапив на гітару, паралельно займався вокалом. До речі, був дуже сором’язливий, коли просили заспівати – нітився, у мене навіть прізвисько було – «П’єро». Пам’ятаю, як мій викладач вокалу Андрій Савицький казав мені, що  «артист має брати і співати, це яскравий показник того, що ти – професіонал».

Моя сором’язливість – то взагалі окрема історія. Навіть не знаю, як я сексом перший раз зайнявся, за мене все робила жінка (сміється, – авт.).

– З чого почалася Ваша музична кар’єра?

– Я перебував у музичному середовищі. Ігор Пелих, мій близький друг, був солістом та керівником гурту «Чорний мандрівник». Він запропонував грати з ними на бас-гітарі. Одного разу, коли вся команда вийшла на перекур, я взяв до рук акустику і заспівав надзвичайно красиву пісню майже фальцетом. Хлопці покидали цигарки, поприбігали і питають: «Хто співав?» Кажу, ну я…. У той день я став керівником і вокалістом гурту, а Ігор – басистом. Потім був гурт «Vae victis», що в перекладі з латинської означає «Горе переможеним». Там я познайомився з Юрою Луговим, і нам запропонували створити власну програму і грати у джаз-клубі «Нічлава». У той час там уже працювали такі знані музиканти, як Льоня Новосельцев, Володя Іваніцький. Наш репертуар складався із семи джазових інструментальних композицій та кількох україномовних пісень.

– Прийнято вважати, що на становлення творчої особистості впливають  багато чинників, серед них провідне місце належить музиці та літературі. Що вплинуло на Вас?

– Я слухав платівки Висоцького, його пісні дуже любив мій батько, Розенбаума, з іноземних – «Secret Service», вони видавалися мені дуже мелодійними, часом слухав Iron Maiden, Kiss. З українських виконавців слухав Івасюка, «Тріо Мареничів». Загалом, як бачите, музика різноманітна, слухав те, що й усі, але ніколи нікого не ідеалізував. Згодом зрозумів, що необхідно змінімалізувати кількість тієї музики, що я слухаю, аби стати автентичним, тому перейшов на книги, читав поезію. Читати – це важливо, бо, наприклад, у художника для красивої картини – велика палітра кольорів, а у автора пісень повинно бути в запасі багато красивих слів, розуміння принципів побудови речень.

У свій час я обожнював фантастику, містику та езотерику. «Розу світу» Данила Андрєєва перечитував багато разів, і завжди знаходив новий зміст. Люблю сучасних невідомих авторів, їм віддаю перевагу. Нещодавно відкрив для себе поета, нашого земляка Василя Ярмуша. Познайомився з його донькою Мирославою, і вона залишила мені збірку віршів, вони стали основою для написання двох надзвичайно красивих пісень. До речі, багатьом здається, що просто написати пісню на основі вірша, але це не так. Необхідно прикласти неабияких зусиль, із контексту вірша створити те словосполучення, яке стане якісною основою пісні.

– Знаю, що Ви працювали телеведучим…

– Я розпочав кар’єру телеведучого в 1994 році. Це була програма «Бомба». Запам’яталося перше інтерв’ю з Кузьмою у ванній, наповненій водою. Андрій, як  журналіст, зайшов з мікрофоном у ванну кімнату, де вже був я, і в одязі заліз у ванну та продовжив спокійно розмову. Ми собі сиділи там, балакали про життя, сміялись, я прав шкарпетки… Також був проект на 1+1 – «Хочу, можу і буду» з Ольгою Гарасимюк. Потім робота на М1. Після Сашка Положинського зайняв місце ведучого у програмі «Новіє Русскіє Горкі», пізніше було розважальне ранкове шоу «Гутен Морген», а згодом – вечірнє шоу «Молочні брати». Напарником моїм був Ілля Мітько з гурту «Лепреконси». Там ми взагалі дуріли, це була суцільна імпровізація, приправлена приколами та гумором.

«Слова пісні «Вставай, сонце!» були вишкрябані монетою на стінах під’їзду, де я мешкаю»

– Ви є автором культової пісні «Вставай, сонце!», на якій виросло не одне покоління українців. Розкажіть про історію створення.

– Ця пісня  святкує ювілей, цього року їй уже 25. Її слова були вишкрябані монетою на стінах під’їзду, де я мешкаю. Між іншим, у мене вдома побувала, спала, співала і дуріла велика плеяда артистів. Кілька разів зупинявся Сашко Пономарьов, Лері Він, Юлія Лорд, Скрябін, Владислав Левицький. Приміром, був такий прецедент, коли тернопільські організатори концерту гурту «Пікардійська терція» не розрахувалися з хлопцями і навіть їх не поселили, то вони ночували у моїй вітальні, 7 чоловік спали «тетрисом» (посміхається, – авт.)

Повертаючись до пісні, то у під’їзді була вишкрябана не лише вона, а й багато інших.

Поштовхом до написання «Вставай, сонце!» було те, що на той момент у кожного була якась мрія, я хотів щось змінити у своїй країні на краще. Ця пісня – це заклик до боротьби. Згадав собі такий випадок: попри глибокий зміст пісні, київські журналісти на час мого переїзду до Києва казали мені: «Боже, Андрей, вы так красиво природу опісали». Ось така перевернута реальність.

Після виконання цієї пісні наш гурт став дипломантом та лауреатом фестивалів «Червона рута», «Тарас Бульба», «Романси Славутича», «Мелодія 94», «Пісенний вернісаж». У 1993 році заспівали «Вставай, сонце!» у Донецьку в найбільшому концертному залі «Юність», де проводився фестиваль «Вітер зі сходу». Уявіть собі, все населення – російськомовне, аудиторія нас не знає, але весь зал аплодує і підспівує. Це було дивовижно, на ті часи не кожен артист міг собі дозволити співати разом із залом. І саме там я познайомився зі Скрябіним. Після виступу до мене підходить такий двометровий «чувачок» у в’язаній кофті по коліна і з зачіскою, схожою на гніздо ворони, і каже: «Ну пацан, таково, дивився, прікольно лабали». Мова у нього була дуже смішна, з діалектами. Спочатку він нагадав мені домовика Кузю, а його друг – Скруджа Макдака. Як потім виявилось, Скруджом я охрестив Ростіка Домішевського. Також цю пісню я співав на одному із концертів зі Скрябіним, тоді на сцену вибігла вагітна жінка і співала разом з нами. Минуло кілька років, і ось із «Нічлавою» я виконую знову цю пісню, на сцену виходить жінка і каже: «А пам’ятаєте, я вагітною з вами цю пісню співала? Я зараз покличу своїх синів, які під неї народжувались». І дійсно, ця жінка привела на сцену двох хлопчиків, так і співали разом…(сміється, – авт.).

 «Правами на мою пісню володіла компанія «Союз», до якої я не мав жодного відношення»

– Знаю, що з цією легендарною піснею траплялися різні цікаві історії?

– У нас є така проблема – немає культури поваги до автора. В нас здичавіла аудиторія, їй не важливо, хто автор, бо значення має, хто заспівав. Для прикладу, «Вставай,  сонце!» була в різноманітних збірниках, київські пластуни в одній з своїх збірок вказали, що вона взагалі народна. Також трапилася ще одна історія. Був такий проект – «Гордість країни», на ньому нагороджували людей за гарні вчинки. Якось організатори найняли аранжувальника, запросили хор ім. Г. Верьовки, Тіну Кароль, Сашка Пономарьова, Наталю Могилевську та ще кількох виконавців. Всі вони заспівали цю пісню без мого відома. Їм Тіна каже: «Чого ви «Нічлаву» не запросили?», а вони їй відповідають: «Так это же дедушка старый, он уже умер».

Багато хорів переробили цю пісню, їздять по світу, «косять» гроші. Безліч фестивалів відкриває і закриває «Вставай, сонце!», і як не парадоксально, за авторським гонораром я не заробив ні копійки. Нещодавно взагалі з’ясувалося, що я зареєстрований не як український композитор, а російський. Таким чином правами на мою пісню володіла російська компанія «Союз», до якої я не мав жодного відношення, відповідно усі гроші пішли їм. Зараз мені вже байдуже, кого знають і вважають за автора, мені найважливіше було, аби про це знав мій син Давид, щоби він пишався своїм батьком.

Чого варті тільки пісні «Спи собі сама», «Мовчати», «Не дощ», «Ніжно», «Закрили твої очі»! Натомість від Української ліги авторських та суміжних прав мені прийшов рахунок – за всю свою творчість отримав 100 гривень. В іншій країні став би вже мільйонером!

Якось був такий випадок. На екзаменаційному конкурсі конкурсант виходить і видає: «А зараз до вашої уваги пісня із реклами бензину «Вставай, сонце!». Ну це ж абсолютна зневага і до викладача, і до самого співака! Зараз уже є інтернет, можна дізнатися, хто автор і гарно представити пісню.

Я радий, що цій пісні вдалося прожити 25 років, і особливо мене тішить те, що нею названо пісенно-патріотичний фестиваль, який кілька місяців проходить на Тернопіллі і шукає таланти в усіх куточках нашої області. Сподіваюсь, фестиваль «Вставай, сонце!» житиме не менше самої композиції і дасть можливість розвиватися талановитій молоді!

«Був шокований, коли на один із виступів на старенькому ПАЗіку приїхав із глухого села дитячий оркестр»

– Я вже спілкувалася з Володею Трачем та Грицем Драпаком, вони також активні учасники цього фестивалю і стверджують, що Ваша ідея, концепція та реалізація – це справжнє ноу-хау. Все ж таки, що підштовхнуло Вас до створення фестивалю саме у такому форматі?

– Наразі я маю багато досвіду і бажання ним ділитися. Раніше музикант для того, аби довести свою спроможність конкурувати, мав би вибороти це право в чесній боротьбі. Тоді не було такого, що за тебе заплатили і ти став зіркою. Приміром, «Червона рута» – це той фестиваль, який фактично врятував українську мову та культуру. Незважаючи на те, що Тернопіль – це місто на заході, в 90-ті всі поголовно слухали російські пісні. Зараз ситуація не краща.

Знаєте, є така приказка «Поки баба з городу бігла, то в діда вже впав», її можна інтегрувати в сучасне музичне середовище. Багато дітей «варяться» в одному і тому ж самому, і коли цій енергії немає виходу, таланти перегорають. Цей фестиваль – своєрідний поштовх для них не зупинятися.

На початку його проведення я був здивований, адже нічого не знав про нашу область не лише в музичному плані, а й в історичному. Для прикладу, Копичинці – театральне місто, тут чудова аудиторія, освічені та цікаві люди, навіть музей театру є. Всі міста, що ми відвідали, мають величезну історію. Козова, Чортків, Кременець можуть похвалитися чудовими будинками культури, в них діє велика кількість гуртків. Людям, що цим займаються, треба ставити при житті пам’ятник, вони стільки вкладають у тих діток. Я був шокований, коли на один із виступів на старенькому ПАЗіку приїхав із глухого села дитячий оркестр. Усі діти хочуть спілкування, визнання, фотографій із зірками, їм цього дійсно бракує.

Ідея фестивалю полягає у тому, аби охопити 17 районів області та Тернопіль і провести такий собі промо-тур. Ми просимо районне керівництво показати найкращих. У планах – зробити величезний фінальний концерт, в якому будуть батли між районами. Шляхом жеребкування обиратимемо пари, наприклад, Зборів проти Бережан, а Тернопіль, приміром, позмагається з Козовою. Переможець, окрім цінного подарунку, своєю перемогою виборює право проведення наступного районного батлу в своєму місті чи районі. Сам фестиваль розпочнеться в середині року, розділимо його на фестиваль військової пісні, гумору, кожен промінчик на емблемі буде мати свій напрямок. Також плануємо організувати конкурс краси «Королева Сонця». Це буде як «Міс світу», але у міні-варіанті. Також мало хто знає, що у нас близько 25 міст-побратимів в інших країнах світу. Ця індустрія не задіяна, потрібно запустити цей механізм. Чому б не обмінюватись творчим, музичним, спортивним, науковим досвідом з іншими країнами?

Ідей багато, але реалізація натикається на бюрократію і суперечки, пхають палки у колеса. Та це свідчить про те, що я щось роблю і роблю правильно. Наразі зрозумів, для того, аби щось робити, ідеї не достатньо. Головне щоби були люди, готові почути і допомогти реалізувати. Якби не підтримка ОДА, Степана Барни, Юрія Юрика та інших, хто долучився, то я би довго носився з тією ідеєю фестивалю!

– Коли в юності Ви писали свої тексти на стінах будинку, чи думали про те, що колись їх будуть цитувати?
– Тоді писав і не думав, воно просто йшло мені в голову. Як правило, я сидів з гітарою в коридорі – це було єдине місце, де можна було співати, бавитись голосом: коли ти запускаєш голос, і залишок ще залишається, ти обігруєш його, на другий захід запускаєш ще раз і вони поєднуються, для цього існує такий музичний термін «дабл». У під’їзді гарна акустика – між сьомим і восьмим поверхами на сходинках, або між восьмим і дев’ятим. Моє сидіння там залежало від настрою наших сусідів, які спочатку добре до того ставилися, а потім все гірше і гірше.

«Рецепт написання хіта завжди пролягає через призму болю»

– Свого часу я почула таку тезу, що вірші пишуться самотністю. У більшості випадків люди оцінюють те, що сповнене переживань і трагізму. У піснях так само?

– Скажу так: рецепт написання хіта завжди пролягає через призму болю. Коли ти ситий, закоханий по вуха, щасливий – важко створити щось таке, що зачепить. Найкрасивіші пісні пишуться, коли боляче. Моя пісня «Навіки» писалася через справжню трагедію. Коли тобі вже за 40, а в голові не вкладається, як люди можуть так жорстоко чинити у відношенні один до одного. Інколи здається, що моя сентиментальність та ніжність у відношенні до жінок грає негативну роль. Цю пісню мені дуже складно виконувати, кожного разу прокручуєш ті емоції і той стан.

Такі пісні – для малої кількості людей, адже вони особливі в тому сенсі, що мають серце. Вважаю, що більшість людей дуже черстві, вони проживають життя і не знають, що таке сльози, піклування, не приділяють уваги елементарним людським цінностям.

– Ви людина творча, естет, тому цікаво почути, що таке краса?
Я ніколи не ставив собі цього питання, тому що, наприклад, у випадку з жінками в мене не існує якогось певного канону оцінювання. Якщо в більшості чоловіків популярні стандартні людські принципи сприйняття краси, то для мене вони абсолютно не є показовими. Коли жінку на якомусь конкурсі визнають красивою, то навіть ця краса не завжди є прийнятною для мене. Я можу пройти попри ту жінку і навіть не звернути на неї уваги. Слово «краса» я замінюю такою штукою, як шарм. Вона більш дієва і більше мене збуджує. Найсексуальніший орган жінки – це мізки.

Я обожнюю спілкуватись з розумними жінками, часом навіть чогось навчатись в них.

Іноді навіть сльози також є красивими. І дитячий сміх. Тут може бути багато різних елементів, і якщо все це правильно використовувати, то все, що стосується позитивних звичок людей, можна ототожнювати з поняттям краси.

– У столиці життя вирує трохи по-іншому, часто люди стверджують, що своїм ритмом життя це місто ніби з’їдає індивідуальність. Ви прожили тривалий час у Києві, що можете сказати з цього приводу?

– Я так не думаю. Київ від Тернополя відрізняють лише кілька локацій, таких як Андріївський узвіз, Хрещатик, Поділ, а ще тими людьми, хто тягнеться за кращим життям. Якщо виїхати із центру Києва, то нічого особливого, крім метро, немає. Можу лише сказати, що люди там інші. Коли ми приїхали у 1993 році, нам, хлопцям із Західної України, було дуже складно, – нас ображали. Та й, зрештою, пережили багато всього. Не хочу про це згадувати, лише скажу, що тоді зневажливо відгукувались: «рєбята із села прієхалі», «селюхи», – це було неприємно, хоч ми завжди могли за себе постояти, а кому потрібно, то й дати «в п’ятак»

«Багато хто ходив і сміявся: «О, дивись, Підлужний батареї продає»

– Потім повернулися до Тернополя.  Як Вас зустріло місто?

– Так трапилось, що я повернувся до Тернополя саме в той момент, коли тут нічого не відбувалося. Підійшов до одних музикантів, інших, відповідь одна: нам це не цікаво. Намагався влаштуватись на місцеві ТБ, але вони думали, що я хочу багато грошей або прийшов зайняти чиєсь місце. У мене був колосальний досвід, адже свого часу працював ведучим на 1+1 і М1, був продюсером каналу «СІТІ», розписував концепцію каналу, що складалася з 77 телепрограм і не на одному аркуші. Кожна програма складалася з 200-300 сторінок, сторібордів, схем, механізмів.

Я хотів втілити багато цікавих проектів на тернопільському телебаченні. Та в нашому місті трохи інший принцип роботи: якщо ти телевізійник, то об’єднуєш у собі безліч різних професій – журналіст, секретар, сценарист, режисер, прибиральниця.

Це глибока неповага до особистості. Зрештою, два роки я пропрацював у мого колеги. Ми створили магазин «Енергосвіт», я запропонував концепцію, допомагав у бізнесі. Таким чином старався не сидіти вдома, бо коли ти вдома, то деградуєш. В обідню перерву брав  гітару і творив. У той час багато хто ходив і сміявся: «О, дивись, Підлужний батареї продає». Але я не боюся і не боявся ніякої роботи. Коли був підлітком, кожного літа працював на «Ватрі» вантажником. Влітку їхав до бабусі у село, працював у колгоспі, полов і копав картоплю, працював у конюшні, молотив льон. Що таке фізична праця, я знаю не з чуток.

– Що у Вашому розумінні визнання?

– Для мене визнання – це стабільність, маю на увазі, що коли незалежно від тебе, твоя річ продовжує жити. Я написав доволі багато красивих пісень і мені немає чого соромитись, просто за іронією долі про те, що я автор, знає дуже мало людей.

Так трапилось, що багато артистів настільки зжилися з піснями, що їм вони здаються вже їхніми рідними. Для прикладу, пісня «Спи собі сама» писалася тут, у Тернополі, на вулиці Степана Бандери. Я тоді часто їздив до Києва, а дружина із сином залишались у Тернополі. І якось вночі перед черговою поїздкою в Київ я написав цю пісню. Я є автором пісень і музики таких композицій як «Ніжно», «Не дощ», «Закрили Твої очі», «Шукай мене», «Віра Надія Любов», які виконує Тіна Кароль, в репертуарі Тоні Матвієнко – «А може Ти», «Мавка», та ж скрябінська «Спи собі сама» і «Мовчати». Зрештою, багато є таких пісень… Але зараз скажи людям, що це не їхній улюблений артист написав пісню, і все, почнуться образи, звинувачення. У людей такі факти викликають неприязнь, яку вони не можуть вгамувати.

Розкажу ще таку історію. У 2000-х я працював на телеканалі М1 в образі Діда Андрона. Потім «відомі» люди свідомо створили Дзідзьо, спершу всі думали, що це я. Та це було чистим плагіатом. На жаль, журналісти чомусь цього не «бачили». М1 познімав із залу слави мої портрети, про мене тоді наче всі забули. На той момент це зламало мені багато планів, я втратив роботу, не мав коштів. Я хотів запускати на телеканалі 1+1 проект, де Дід Андрон змінює кожного дня професію. Коли все розвалилося, почувався безсилим, але завжди повторював і пам’ятав те, що казала бабуся: те, що крадене, синку, ніколи щастя не принесе.

– Ніколи не думали виїхати за кордон?

– Я там був, але дім мій тут. Про подорожі хочу написати книжку, але не таку, що мами та бабці пишуть, а справжню. Бо що може написати будь яка мама про сина-артиста? Тільки ті моменти, які вона бачила на власні очі. Я, наприклад, ніколи не розповідав їй про справжнє концертне життя. Приміром, була дивовижна поїздка із «Скрябіним» у Канаду. Ми тоді на 5 чоловік знали п’ять слів: кет, дог, тейбл, пен і оупен зе віднов. Останнє слово знав я, та не розумів, куди його можна приткнути. Такою компанією з таким словниковим запасом кожен похід у магазин був, як свято, хотів би описати ці історії.

«Зі «Скрябіним» життя бурлило, після кожного концерту ми дуріли»

– Отже, якщо не пісні – то книги?

– У перспективі! Чого варті історії, де фігурує Ігор Пелих? Пам’ятаю, треба йому в Тернопіль їхати, а грошей – 60 копійок. Він пішов до бабці, купив біляша, загорнув його у папірець, який дістав із кишені, ходив по вокзалу, їв та рахував горобців. І ось прибуває потяг, він по кишенях – квитка немає. Потім розуміємо, що папірець, у який загорнули біляш, найімовірніше і був квитком. Тоді перерили усі смітники на вокзалі (сміється, – авт.).

А переїзди з хати на хату! Знаєте, Шура, колишній учасник гурту «Скрябін», зараз клавішник у гурті «Друга ріка», переїздив завжди з двома пакетами в руках і трьома плакатами групи «Depeche Mode». Я ж завжди був із вазонками, телевізором, пральною машинкою, холодильником, купою тумбочок і лахів. Як згадую, аж недобре мені стає. Бувало таке, що за рік змінювали 30 квартир. Було раз, попросив потримати речі в одного хлопаки в Києві, я повернувся за ними, а він не відчиняє двері, каже, що вперше мене бачить (сміється – авт.). У Києві мало не щодня траплялися такі історії, які варто описати в книзі.

В один з моїх чергових переїздів, я попросив Ігора Пелиха допомогти мені перевезти речі. Ми вже все перенесли, відпустили шофера, подякували. Вирішили перекурити. Заходимо на балкон, а там – повітряні дитячі кульки у вигляді сердечок, ще якісь мордочки тварин і два мішки цукру. Я аж присів…

Ну ми ті мішки собі на плечі, в руках повітряні кульки із сердечками, на годиннику пів на другу ночі, та й несемо. Тут міліція з кущів несподівано вискакує. «Добрий вечір, хлопчики! Що за свято? Що в мішечках? Ручки за спину!» Якби в Пелиха тоді не було із собою посвідчення, що він працівник телеканалу 1+1, то мабуть наша історія закінчилася б не так весело.

Одного разу з тим же Шурою зняли квартиру. Прийшли, розклали речі, купили чіпси, повлягались ввечері дивитись чергові фільми… І раптом ключ в дверях повертається і заходить сім’я з дітками. Одним словом, до 23:00 нас було з Шурою двоє і чотири родини по 3-4 чоловіки. Ми усі потрапили на «розвідний ключ» на оренді квартир, заплативши за півроку наперед.

– Як воно було бути учасником гурту «Скрябін»?

– Знаєте, по-різному було. Одне скажу: зі «Скрябіним» життя бурлило, після кожного концерту ми дуріли, лягали спати під ранок. Коли я їздив із Сашком Положинським та гуртом «Тартак», то там кардинально протилежно все: концерт закінчився – сонна година. Я їх ще свідками Єгови називав, бо вони всі такі правильні. Мені дивно було, що на сцені хлопці такі енергійні, а насправді – дуже спокійні.

З Андрієм (Андрій Кузьменко, лідер гурту «Скрябін», – авт.) ми товаришували довгих десять років. У нього був приватний будинок, а в дворі – «грибочок», і коли йшов дощ, часом такий як штора, ми сідали під накриттям і читали «Записки старого маразматика» Вуді Аллена і збірки письменника Чарлза Буковскі. Він взагалі відірваний автор, страшний, як чорт, але кожна історія – на розрив, ми так реготали. Брали книжку до рук, загадували номер сторінки та абзац і потім це виразно, сценічно читали. Любили переодягатися в різних персонажів, малювали собі вуса, у нас був такий собі маленький театр. Я страшенно за Кузьмою сумую, жалкую що так і не помирились, не поговорили. Взагалі шалена туга за Ігорем Пелихом, це людина-сонце, він так сміявся – це було щось, щирий і відкритий чоловік. Не вистачає мені Владислава Левицького, який був чудовим співаком, харизматичний, талановитий. Тільки був на злеті слави, ось-ось і мала запалати його зірка. Після загибелі Васі я став взагалі замкнутим, а раніше любив, веселитись, дуріти, жартувати.

«Зараз немає коханої жінки і дуже сумніваюся, що знайду ближчим часом..»

– Не можу не поцікавитись про сімейний стан. Ваше серце вільне?

– У розмові згадував про те, що був дуже сором’язливим. Пригадую історію, як підслухав бесіду двох сусідів у селі вночі на лавці. Дорослі чоловіки говорили про секс, ну і в розмові пролунали такі слова: «Я вчора Галині 7 «палок кинув», а інший йому відповідає: «Тю, слабак. Я – 12». І я в ті роки малював собі картинку: хата, пічка, знизу дрова і ліжко, якщо є усі ці елементи – то секс буде коли часом заходив в гості до дівчат, думав, невже вони такі слабаки, що 7 «палок» чи 12 можуть кинути (сміється, – авт.). Коли я потрапляв до дівчини додому, розумів, що коли немає пічки і дрів(палок), значить сексу не буде. А якщо були, то рахував палки і скільки гіпотетично зможу «кинути». Ви смієтеся, а для мене знаєте, який це жах був, коли я зрозумів, що все насправді не так. Це переломний момент був у житті, усе сталося в селі. Дівчина мене покликала гуляти, а потім – на копицю сіна. Кожного разу вона промовляла: «Ой, який якісь жінці чоловік попаде! Це ж яка щаслива вона буде!». І от повертаючись вже під ранок сільською вуличкою під акомпанемент кукурікання та гавкання місцевої фауни, я згадав, що десь читав, що має народитись у світі чоловік, який переплюне Дон Жуана, і в той ранок повірив, що це я. Як солодко тоді заснув, які в мене були плани! Правда наступного вечора зрозумів, що це не я, але в лідируючій трійці – точно.

Моє сімейне життя тривало 16 років. І коли ми з дружиною розлучилися, я ніби у відкритому океані опинився, навколо мене відбувалися незрозумілі комбінації. Я не знав, як це так бути разом без емоцій. Опинившись наодинці, ніби вчився по-новому ходити. Мій кліп «Вовки», що вийшов у квітні 2018 року, – це моя життєва історія. В ній переплелися стосунки із жінкою, яка зустрічається з кількома чоловіками, і така її поведінка викликає у чоловікові певні зміни, він стає перевертнем…

У моєму житті було три життєвих історії, коли жінки розбивали мені серце. Тому маю бажання написати книгу, навіть назву придумав – «Її серце – велика вагіна». Це будуть три реальні історії з мого життя.

Зараз немає коханої жінки, і дуже сумніваюся, що знайду її ближчим часом… Раніше були різні візуалізації, я ніби точно знав, якою має бути жінка, аби віддати все за те, щоби бути з нею. Тепер намагаюсь не думати про це.

– Наскільки мені відомо, Ви успішно закінчили Тернопільський експериментальний інститут психології. Чи стали Вам у нагоді професійні знання?

– Попри те, що я займався музикою, я доволі успішно навчався. Мене навіть декан Сергій Лазаревський ставив у приклад. Адже хоч на перший погляд видається, що психологія – це легка наука, насправді це не так. В людях розбиратись я так і не навчився, а особливо в жінках. Це й не дивно, адже 70 років тому у Вірменії був створений експериментальний інститут з питань розуміння жіночої психології, ну і досі поки позитивних результатів немає.

– Якщо говорити про творчість, то як скоро Ви порадуєте нас своїми хітами?

– Нещодавно я написав пісню, у якій заховано таємний зміст. Це моє зізнання в коханні Тіні Кароль. До того я писав пісні для неї, а зараз написав про неї. Пісня називається «Ти занадто для мене красива», сподіваюсь її заспівати у скорому часі. Також, можливо, Арсен Мірзоян виконає одну з моїх невідомих красивих пісень. Готуємо дует з Володею Трачем. Також плануємо грандіозну роботу з Іваном Яснієм, колишнім режисером проекту «Галопом по Європах». Планів багато, рівно як і чортів, які слухають про плани і роблять все, щоб вони не реалізувались. Тому не буду оголошувати всі заплановані цікавинки! Цього року багато плануємо справ із Грицем Драпаком: і його бенефіс, і зйомка в кліпі і нарешті відзняти його гумористичне шоу… Ой, знову проговорився (посміхається –авт.). Але головне, що плани можна реалізувати лише завдяки друзям та небайдужим партнерам, які допомагають і кліпи знімати, і записувати пісні та ініціювати величезні фестивалі! Без них, без їхньої допомоги нічого не буде, тому принагідно дякую їм всім наперед за минуле і за майбутнє!

«Український шоу-бізнес корумпований більше, ніж політичний»

– Взагалі, що Ви можете розповісти про музику в Україні?

– Часто можна почути про те, що рівень української музики піднявся, але я погоджуюся з цим частково. Мені взагалі хотілося б ініціювати створення хоча б одного незалежного музичного українського телеканалу. Бо існуючі – це не українська музика, це люди, не дотичні до музики, які не є естетами, керуються власними симпатіями і формують музичний смак 40 мільйонів наших громадян.

Саме поняття «квоти» – це супер-ідея й ініціатива, але більшість не розуміє механізму, кожен закон має шпаринку і нею користуються. Відбулася підміна, російська мова не зникла. Не покарані відверто проросійські канали. Українська музика – це одне, а українськомовний продукт – інше. Українські виконавці виконують пісні російською…

Тут доречний вираз Симона Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди». Мало хто розуміє, але музика також здатна зомбувати, як і церква. Позиціонують себе як канали української музики, але коли його не увімкнеш, музики української практично не чути. Український шоу-бізнес корумпований більше, ніж політичний, і добре, що він не керує державою. Велика кількість молодих виконавців зникає. У мене багато друзів чудових співаків займаються зовсім іншими справами через те, що незрозумілі люди потрапляють на ротацію, дійсно талановиті повинні піти. Ось саме через таку прикру ситуацію в музичній індустрії хочеться робити фестивалі, такі як «Вставай, сонце!», хай на обласному рівні. Бо поки та дитинка до Києва дійде, вже все життя пройде. От у мене є зірка на «Алеї зірок», воно то, звісно, прикольно, але коли тобі 20 років, а в 40 – це вже якось і не дуже актуально. Хочеться, щоби людей визнавали при житті.

Ну і щоб ці нагороди були не лише шматком заліза, а й давали можливість робити щось корисне: отримати приміщення в оренду, щоб навчати діток, зробити продюсерський центр для юнацтва та молоді чи ще щось. Бо «бути похованим в межах міста» – не дуже приємна та чи не єдина опція в додаток до відзнаки.

– Про що Ви мрієте?

– У мене три сакральні мрії. Перша – щоби з карти землі зникла Росія. Я не ділю їх на хороших – поганих, просто хочу прокинутись і почути новину, що ця частина землі зникла разом із заробітчанами, які знають, що в Україні війна, і все одно їздять до агресора, з музикантами, які продовжують там концертувати. Виправдання таким людям немає. Мало хто знає, але якщо почитати Геродота, то сучасні росіяни на зорі свого походження – це плем’я андрофагів-людожери, які пожирають собі подібних. На тій землі з давніх віків так було, і це задокументовані факти. Хочу, щоби вони були покарані на світовому рівні і божому, щоби нарешті припинилося це все. Чи не кожного дня ми чуємо, що хтось загинув на сході, це гинуть кращі сини України, а скільки ми ще не знаємо зниклих безвісти. А скільки загинуло бійців із добробатів, щодо них рахунок взагалі не ведеться. Цей жах має припинитися!

Друга моя мрія полягає в тому, що я страшенно хочу сім’ю і маленьку донечку. У мене є друг Юра Федуник, у нього четверо діток: Віталік, Михайлик, Полінка і наймолодша – донечка Квітослава, а лагідно – Квіточка. Їй зараз 4 роки. Для мене це божественне ім’я. Коли я приходжу до них у гості, діти біжать назустріч, обіймають мене за ноги, обліплюють з усіх сторін. Я святкував у них Новий рік, усюди лунав дитячий сміх, пісні. Я дуже прагну власної сімейної атмосфери, тепла, взаємоповаги до батьків, між братиками і сестричками, між чоловіком та дружиною, чого і бажаю всім тернополянам!

А третя  моя мрія – докластися до того, щоб Ігор Пелих отримав зірку на «Алеї зірок». Адже це наш тернополянин, відомий на всю Україну, безмежно талановитий, щирий, веселий, відкритий і не інтриган, без фальші. Він – людина-сонце і заслуговує на цю відзнаку!

Вікторія Ушакова

Джерело: Тижневик “Номер один”