Звіздар з Тернопільщини, котрий ходить вулицями Києва

19 січня велелюддя на вулицях Києва можна було побачити: одні відходили, другі підходили – біля Володимирського собору і біля Національного музею “Київська картинна галерея.” Люди там чекали перепустки до виставкової зали, – у виставковому залі музею було відкрито ретроспективу художніх полотен Івана Марчука “Земля моя – краса моя…”

Події на перший погляд не співставні, але спільним знаменником для зимового дня було те, що люди залишили комфортну зону, – скоріше відмовились від буденного заради святкового, сакрального. Такою ставала на момент відвідин для кожного не тільки виставкова територія, а й авторова “територія” краси – оте сакральне “земля Моя.”

Художник раніше окреслив для себе таку територію, а потім територію для/заради іншої людини: те, що належить людині від її (людини) народження?! Територію дитинства, – і так, і ні. Художник не є ілюстратором для дитячих спогадів. Територію для дорослих, – найвіддаленішою географічно на карті України для відвідувачів виставки була жінка з Маріуполя. Вона проживає віднедавна у Києві, але на запитання: “Звідки ви родом?”, “Звідки приїхали?”. Незнайома художнику людина відповідала: “Я з Маріуполя!” Виходить, що художнику вдалось окреслити коло ” землі моєї” аж до … Маріуполя. А якщо картини художника взяти у космос – де мала територія до меж елюмінаторів – і там, і тоді, напевно, від неї не відмовиться людина заради краси (“землі своєї”).

Тоді залишається лише знайти відповідь на запитання: що на полотнах Івана Марчука не перебутнім?

Але не все так просто, щоб пояснити причину того, чому люди стоять у чергах до залів, де виставляються картини художника.

Якщо ви прийшли з готовою відповіддю для себе про “красу,” – художник поставить глядачеві нові запитання. Якщо не про “землю”, то – про Людину.

Якщо Ви прийшли із запитаннями чи ба сумнівами, то художник дасть відповідь: ось, людино, твоя Земля.

Варто було вдивлятись в обличчя відвідувачів, щоб розпізнавати, котрі з них знаходили відповідь, а котрі відходили від картин із запитаннями. У перших обличчя підсвічувались світлом, які вони запозичили від картин. У других обличчя не хмурилось, ні, – найчастіше чомусь вони потирали кінчик носа чи доторкались до вуха. Може, мені так здалося.

А ще чомусь мені хочеться професію чи заняття художника порівняти до чину волхвів/звіздарів, котрі прийшли з подарунками до новонародженого у ту Вифлиємську ніч: якщо прийшли із запитаннями, то отримали відповідь. Якщо прийшли із готовими відповідями, то – отримали невідомі для себе запитання.

Але це уже про сакральне для них/звіздарів.