Агентурна діяльність “сексотів” РВ НКДБ і РВ НКДБ на Вишнівеччині у період визвольної боротьби з більшовицьким окупантом. Частина шістнадцята

Продовження. Частина ПЕРША – ТУТ, ДРУГА – ТУТ. ТРЕТЯ – ТУТ. ЧЕТВЕРТА – ТУТ. П’ЯТА – ТУТ. ШОСТА – ТУТ. СЬОМА – ТУТ. ВОСЬМА – ТУТ. ДЕВ’ЯТА – ТУТ. ДЕСЯТА – ТУТ. ОДИНАДЦЯТА – ТУТ. ДВАНАДЦЯТА – ТУТ. ТРИНАДЦЯТА –ТУТ. ЧОТИРНАДЦЯТА – ТУТ. П’ЯТНАДЦЯТА – ТУТ.

Р. 31 Справа Ч.:

12/48 Район Вишнівець Литвиненко Павло, бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ, кличка «ЯСТРУБ»  Вишнівецького району, Тернопільської області. 

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ:  

ПРОДОВЖЕННЯ, 

«Після обіду я з Петром і Семеном закурив (Самоїлович не курив) і дальше говорили. Але скоро жінка Семена покликала, Петро пішов дати їсти коневі і я з Самоїловичем вийшов надвір. В стодолі спитав його, що нового. Не було нічого. Тоді я сказав йому, що Дячина Петро  і Семен напевно мають зв’язки з бандерівцями і треба за ними добре слідити. Після цього пішов до Альошки. Альошка сказав, що вчора увечері Чемерис був в с/раді, говорив з ним, а коли відходив, виходив за ним надвір і бачив, що пішов прямо до хати. Тоді я спитав, на які теми говорили. Альошка відповів, що Чемерис (заст. голови с/ради) говорив про виконання податків та контингенту молока. Сьогодні Чемерис дуже раненько йшов до школи. Я занотував це у блокнот. Опісля Альошка сказав мені, що вночі в селі брехали собаки, але чи хто був, не знає. На цьому я закінчив з Альошкою розмову. Після цього пішов до Васьки. В розмові з Ваською також довідався, що в селі брехали собаки, але він більше не знав нічого. Від Васьки я пішов додому. Вдома на листку паперу написав, що в селі Бодаках з 14 на 15 грудня було сильне гавкання собак. Чемерис досвіта ходив до школи. 

16.12. я пішов дижурити. При передачі Кондратенко не сказав нічого нового. О 10 год. 30 хв. прийшов Харламов, якому я доложив про перебрання дижурства та передав записку, в якій були списані події в Бодаках. Він спитав, що це таке. Я відповів, що “сводка” за 13.12. з Бодак. Не читаючи, він пішов у свій кабінет. Після 6 год. вечора в дижурку прийшов з папкою Зотов з РВ МДБ. Я сидів біля телефону за столом. Він спитав, де нач. КПЗ, а коли я сказав, що в “общежитии”, сказав покликати його. Я крикнув до Жуковського, який стояв на коридорі, щоб покликав Єстєгнєєва. Тоді Зотов попросив позволення сісти біля стола. Я устав з крісла і став ззаду. Коли прийшов Єстєгнєєв, Зотов сказав, що прийшов до нього і хоче оставити це “дело”. Єстєгнєєв спитав, чому. Цей відповів, що забув взяти ключі й не хоче вже вертатися. Єстєгнєєв погодився, і опісля Зотов сказав до нього: “От, смотри, оставляю эти документы”. При цьому почав помаленько перекидати по листку, кажучи, що ці документи побудуть в нього. Всіх 27 штук. При перелистуванні я побачив прізвища Дячина Петро і Чемерис Іван, які Зотов перекидав дуже помало та говорив до Єстєгнєєва. Мене як щось кольнуло. Ніколи такого ще не було, щоб матеріали з МДБ давали в шафу нач. КПЗ, а тут Зотов передає та ще так помало перекидає, ніби навмисне, щоб бачити і то якраз прізвища, які записав мені Харламов. Однак ще не зрозумів в чому справа. Після перелистування (всіх не перекидав) передав папку Єстєгнєєву і вийшов на коридор, де на нього ждала сестра Харламова. Єстегнеєв поклав папку в шафу (залізна, вдовбана в стіну в дижурці), замкнув і пішов спати.  О 10 год. ночі подзвонив до мене Харламов і просив зайти до нього в кабінет. Я залишив у дижурці Жуковського, а сам пішов. Коли я прийшов в кабінет, Харламов сидів за столом і щось писав. Коли я прийшов, він покинув писати і спитав, хто з чужих був увечері в дижурці. Я відповів, що з чужих не було нікого. Тоді він спитав, хто був з робітників. Я подумав трохи (про Зотова вже й забув) і сказав, що був Зотов. – Чого приходив? – питав Харламов, як завжди по руськи. – Щось віддав Єстєгнєєву. – Ти бачив що? – Якісь документи. – Які документи? – Я знаю. Якісь папери. – А прізвища ці ти бачив? – Я стояв узаді. Вони перекидали, але я не бачив добре. – Ну скажи, ти бачив ці прізвища? – (Я вже знав які). Бачив. – От тобі і поміч. – Це ж у шафі? – Треба зробити так, щоб ці документи були у твоїх руках. Тільки попереджаю, якщо з твоєї сторони будуть які небудь розмови про те, що я говорив на цю тему з тобою, застрілю, як собаку, а тоді посиджу 3 роки за тебе. – Я промовчав і думав, що тут підстроєна машинка, але Харламов сказав: – Тут тобі нічого довго думати. Нічого страшного нема, а є справа, яка являється помічною. – Яка ж може мені бути тут поміч? Вони ж у шафі? – Ет, ти, баран. Ти й ще не розумієш? Там є на шафі другий ключ, він не добрий, але відчиниш. Там можеш дістати документи на вказаних мною людей і з ними зробити все. – А потім мене на яких 5–10 років в тюрму? – Що ти думаєш, що я для тебе тюрму роблю? Я тобі помагаю, а ти такою “хирньою” займаєшся. Зрозумів? – Зрозумів. А коли тоді судити будете? – Та що ти? Знову “чушь” пориш? Тобі матеріали даються для помочі, а ти видумуєш. Ну, менше будемо говорити, а більше робити. Можеш іти. До 18–20.12. ти повинен одержати згадані матеріали з шафи, передати їх людям та одержати за них відомості. – А як зробити з другим дижурним?  – Дижурного направити по роботі. Послати кудись. Якщо схочеш, все зробиш. А виповниш завдання на 20 число, одержиш за роботу. Зрозуміло (з притиском)? – Зрозуміло, але малий строк. – Та куди малий, строк? Завтра можеш все зробити. – А як я нічого ще не зроблю сьогодні? – Ти багато не говори, а роби, що сказано. Ще раз повторюю, що я тобі сказав це в кабінеті і нічого не сміє вийти звідси, хоч би що з тобою сталося. Зрозумів? – Зрозумів. – Можеш іти. Я пішов і думав, як це зробити. Були в мене також думки, що за це можуть судити й може не робити цього, але у висліді постановив таки зробити, бо після виконання цієї роботи надіявся, що покращає моє життя. Може за 30 хв. після цього через дижурку перейшов Xарламов і вийшов на вулицю. Я пішов зачинити за ним двері, де він ще раз повторив, щоб не забувати того, що він сказав, і братися до роботи. Закривши двері, я планував, як це зробити. Видумав такий план: Післати Жуковського по воду, замкнути за ним двері і за цей час забрати документи. Але в той час хтось постукав у браму. Я відчинив і в дижурку прийшов Костромін і Сердюк. Вони прийшли п’яні й Костромін почав розпитувати, що роблю, як дижурство. Я загальними словами відповів йому. Після цього він сів на тапчані під грубою і заснув, а Сердюк ходив по дижурці і співав. Опісля пішов в “общежитие”, розбудив хлопців, всі прийшли в дижурку і почали шуткувати. Розказували різні “віци”, боролися і т. п. Так просиділи цілу ніч. Костромін спав. В 6 год. пішли, я не міг нічого зробити. Зв’язку з моєю роботою це не могло мати, на мою думку, бо Кондратенко розповідав, що такі випадки були часто раніше, хоч за мене цього не було. 

17.12. я передав дижурство і пішов в Бодаки, поснідавши удома. Зайшов до Дячини. Будучи на подвір’ю, я почув, що хтось молотить в стодолі, отже я догадався, що це Самоїлович. І пішов туди. Тут спитав його, що нового має. Він відповів, що все старе, нового нема нічого. Тоді я вийшов надвір, де стрінувся з Петром Дячиною. Його я розпитав, чи він був коли арештований. Він спочатку казав, що ні, а опісля признався, що був на допиті в РВ МДБ. Крім цього, сказав, що разом з ним були на допиті Шандрук і Чемерис. Тоді я сказав, що є матеріали і напевно ця справа буде  поновлена. Значить будуть знову брати на допит. Він відповів, що як є за що, то хай беруть. Тоді я спитав його, що буде, коли я дістану ці матеріали і передам йому, так що ця справа стане бути неактуальною. Він відповів, що коли можна взяти та, щоб не відповідати, то було б добре взяти, але як пізніше мають тягати, то краще не брати. При цьому сказав, що за таку справу мені віддячиться. Я сказав, що зроблю це. Підроблю ключа і дістану ці матеріали та порятую його у біді. Він сказав, щоб зробити, як уважаю за відповідне. Тоді спитав його, за що його тягнули. Він відповів, що хтось наговорив, що він мав зв’язки з бандерівцями. За це їх трьох допитували. Наприкінці я зазначив, що про цю справу мусить знати тільки він та я. Остаточно можна буде сказати ще Чемерисові і Шандрукові, якщо з ними можна мати діло. Петро відповів, що Шандрукові можна буде сказати, але за Чемериса він не певний – його жінка така, що може “хляпнути”. В дальшій розмові я спитав, як це так, що задурно на людину насідають. Він тоді почав говорити: Було це ще в 1945 р. Тоді ми всі робили і зналися. Тоді, я не буду скривати, бо бачу, що ви людина своя, були в нас люди. Тепер вже нема. В Бодаках взагалі нікого нема. І от за це мене й тягнули. Може й зараз ще десь є люди, але тут нема. Опісля спитав, куди я піду. Я відповів, що до с/ради. Тоді він попередив мене, щоб таки не йти до Чемериса. Можна буде йому сказати тільки самому, як вже буде зроблена робота. Після цього я пустився іти. Він ще спинив мене і сказав, що коли буду вертати, то зайти до нього. Я погодився і пішов. Від Дячини я пішов до с/ради, де стрінувся з Альошкою. Тут спитав його, що нового має. Він відповів, що Чемерис був увечері попереднього дня в 10 год. в селі, але коли вернувся, не бачив, бо стояв з годину надворі і він не вертався. Опісля сказав, що від жінки довідався, що в селі були якісь люди. Я це собі занотував у блокноті, після чого сказав Альошці, що погано робить. Треба було прослідити Чемериса, а жінки розпитати, в кого були ці люди, скільки, куди пішли. Він сказав, що не знав, що так треба робити та приобіцяв зробити це на другий раз. На цьому наша розмова закінчилася і я пішов до Дячини. На подвір’ю я застав в нього якогось старого дядька. Це був Шандрук Іван, з яким Дячина мене зараз познакомив. Після цього ми зайшли до хати, сіли за стіл і тоді жінка Дячини подала нам сало та поставила півлітри горілки. Сама пішла до Семена. Ми випили цю півлітру, закусили, опісля випили ще другу півлітру і тоді Дячина сказав, що як я зроблю те, що казав, то й про мене  люди не забудуть. Він сказав, що тоді я зможу ходити по селі, коли схочу, і ніхто мене не зачепить. Він говорив, що про мене знають люди, мною інтересувалися, знають, як я поводився на участку у Великому Раківці, знають, що я вже участковий на Бодаки, але зазначив, що коли я буду добрий, то й для мене будуть добрі люди. Шандрук не говорив нічого. Він тільки казав “умгу” після того, що говорив Петро. Я посидів трохи в них, і добре напідпитку пішов додому. 

18.12. я пішов на дижурство. При передачі не було нічого замітного. Після прийняття дижурства я упорядкував відомості, які одержав від Альошки. О 10 год. 30 хв. прийшов Харламов і я передав йому ці відомості. Він не читав, нічого не говорив, лише пішов у кабінет. Десь о 1-й годині було письмо від Топоркова до Щаблєва. Приносив Пянтковський. Також було письмо від Сабельнікова до Щаблєва. Приносив якийсь хлопець (18–19 років, середнього росту, тонкий, лице довгасте, русявий). О 8 год. прийшов в дижурку Харламов і спитав, чи це все. Я відповів, що ще нічого не зробив тут. Він плюнув набік, щось буркнув і пішов. Був дуже сердитий. О 11 год. ночі я дзвонив по селах. Не було нічого замітного. О 2 год. ночі дзвонив другий раз. З Бодак відповідав Альошка. Я питав його, де був в 11 год., але він відповів, що я повинен знати. Більше нічого ми не говорили. Після цього я сказав Жуковському, щоб пішов по воду, замкнув за ним двері і, знайшовши старого ключа на шафі, відімкнув її і забрав вказані мені Харламовим документи. Там було ще більше документів, але я був стривожений і не пригадую прізвищ, ані сіл. Я скоро вирвав з папки ці три документи, сховав у холяву чобіт, і взявся замикати шафу. З трудом вдалося мені обернути один раз ключ і почав стукати надворі Жуковський. Я на цьому залишив, поклав ключа на місце і пішов йому відчинити. Що було написано на віньєтці папки, не пригадую. Я відразу почав шукати за документами, а на верх не звертав уваги. До ранку вже не було нічого цікавого. 

19.12. я передав дижурство і пішов додому. Тут в шопі вийняв ці документи і подивився. Були всі однакові, лише різні прізвища. Вони виглядали так: (В ріжку було написано) 

 Постановление возобновить и создать вновь Подмазов “Утверждаю Нач. Вишневецкого РО МГБ (підпис, нечткий) ПОСТАНОВЛЕНИЕ (о мере задержания) Я, оп. уполномочений Вишневецкого РО МГБ л*т Зотов сего числа поизвел задержание гражданина ) с. Бодаки Вишневецького р*ну Т/О Дячину Петра в том, что он подозревается в связи с группой УПА, а посему: ПОСТАНОВИЛ: Дячину Петра задержать и водворить в КПЗ Вишнивецкого РО МВД с __________ по __________ в подозрении как в связи с группой УПА по ст. 54– ІІ–54а, в чем и обявить подразписку. О/уп. Вишневецкого РО МГБ л*т Зотов”.

 Бланки були писані на друкарні, а виповнення було чорнилом. Я поснідав, забрав ці документи, розділивши кожний окремо, і пішов прямо до Дячини Петра. Стрінувшись з Дячиною, він спитав, що нового. Я відповів, що все впорядку. Після цього ми пішли в льох, який був під Семеновою хатою і там я показав йому ці документи. Коли Петро це побачив, сказав: 

“Ну, голубе. Чим тебе відблагодарити? За це все я вас не за! буду і люди вас не забудуть, які знають вже про все”.

 Опісля сказав: Знаєте що? Дайте мені це “постановление”, як вам треба буде назад, то я поверну. Хоч на 3 дні”. Я спитав, навіщо йому. Він відповів, щоб не питати його, навіщо, а дати, бо треба. Я сказав, що боюсь, але він успокоїв мене та запевнював, що не підведе. Тоді я погодився йому віддати, але просив, щоб був обережний. Він запевняв, що буде все впорядку. Крім цього сказав, що за кілька днів порве це “Поста! новление” при моїх очах. Тоді я “Постановление” на нього віддав йому. Коли я віддав йому це “Постановление”, він сказав, що тепер вже не буде таїти. Про мене люди не забудуть. Можу ходити, куди треба й куди хочу, ніхто мене не зачепить. Після цього я порадився, як зробити з Шандруком. Він сказав, що можна буде його покликати. Я  погодився та сказав, хай жде мене тут, а я йду до с/ради. На цьому ми закінчили й вийшли з пивниці. Я пішов до с/ради, маючи намір стрінутися з Альошкою. Стрінув його на подвір’ю і спитав, як справи. Він сказав, що ходив вчора за Чемерисом, який був у попа. Тоді я спитав, чи був довго у нього, і довідався, що з годину часу. Від попа пішов додому. Більше Альошка не чув нічого. Тоді я сказав йому, щоб дальше слідив за Чемерисом особливо, а крім цього, щоб дивився та слухав, що робиться в селі. На цьому розмову з Альошкою закінчив і пішов назад до Дячини. В Дячини був уже Шандрук і говорив в стодолі з Самойловичем. Коли я прийшов, Дячина сказав молотнику йти до хати обідати, а ми всі три залишилися в столі. Тут я вийняв “Постановление” на Шандрука, прочитав і передав Петрові, щоб показав йому. Цей показав і назад віддав мені. Я при їх очах порвав його, вийняв сірники і спалив кусочки. Шандрук зворушено подякував за роботу і сказав, що люди не забудуть про мене та він віддячиться. Тут Петро перепросив нас і сказав, що піде до хати. Я залишився з Шандруком. На одинці я спитав його, чи він куди-небудь їздив вночі. Він відповів, що їздив один раз до лісу, але вже давно. Тепер ні. Опісля я спитав його, чи в нього були коли які люди в хаті вночі. Він відповів, що часто бувають вночі воєнні. – Я за воєнні не питаю, а за других. – Були колись два рази. Один раз так, а один приходили їсти. – Коли це було? – В 1946 р. В 1947 р. й душа не була в хаті. А навіщо це вам? – спитав вкінці Шандрук. – Цікаво мені, за що забирали вас і тепер знову мали забрати. – А тепер брати вже не будуть? – Ні. А скажіть мені, що питали, як забирали вас? – Питали про те, чи стрічався з “бандитами”, чи їздив на наряд для них, чи заходили. Вони багато питали. – Скільки ви сиділи? – Три доби. Т[у]т я вийняв блокнот, записав дані від Альошки і почав писати дані від Шандрука. Шандрук сидів і мовчав, а вкінці спитав, що я пишу. Я відповів, що був у с/раді і забув собі щось занотувати. За цей час вийшов Самоїлович. Шандрук встав і попросив мене до хати, але я сказав, щоб ішов, а я ще трохи поговорю зі земляком. На самоті я спитав, що нового. Самоїлович відповів, що вчора Петро ходив до сусіди і вернувся о 10 год. Тоді я спитав, чи хто приходив до нього. Він відповів, що вдень приходив сусід за ножицяни стригтися. Тут вийшов Петро Дячина і забрав мене до хати. В хаті на столі вже стояла півлітра горілки і закуска. Ми випили цю півлітру, опісля Шандрук витягнув з кишені ще одну півлітру, яку ми випили, а тоді Петро сказав: “Іване, беріть мого коня, запрягайте у свій віз, забирайте, що говорили, і приїжджайте сюди.” Шандрук пішов, а Петро сказав, що зараз вони мені трохи дечого дадуть, а на другий раз більше. Крім цього сказав, що тепер я можу бути певний за своє життя в Бодаках і в лісі. В цей момент увійшов Самоїлович. Почалися розмови на загальні теми. За цей час приїхав Шандрук. Я пішов ще зі Самоїловичем до стодоли і тут йому сказав, щоб добре уважав за Дячиною (тут я мав на думці “Постановление”, яке на мою думку він мав комусь показати з повстанців, отже може вдасться знайти джерело або місце їх перебування). Опісля вийшов я зі стодоли й тут Шандрук і Дячина сказали, що наразі дають мені: 1 пуд муки житньої, 2 пуди бараболь та ще щось трошки з товщу. Я сів на підводу і поїхав з Дячиною додому. Вдома жінка питала, де я цього дістав, але я відповів, що це не її діло. Опісля написав осягнуті інформації на картці паперу. 

“Донесение дов. лиц. Чемерис Іван 18/12–1947 р. о 10 год. вечора був у попа до 11 год. 30 хв. ночі. Шандрук Іван в 1946 р. їздив до ліса один раз, один раз жінка варила їсти для бандерівців, які наїлися і пішли, а один раз були так. Дячина Петро не ходив нікуди, крім сусіди. 18/12–1947 р. ходив до сусіди і скоро вернувся назад. Сусід приходив до нього за ножицями стригтися. В селі спокійно. 20/12–1947 р. участковий РО МВД Литвиненко”.

 20.12. я пішов дижурити. При передачі не було нічого цікавого. О 10 год. передав Харламову списані відомості. Він спитав, що таке, я пояснив і він пішов нагору. Опісля від Попова до Щаблєва приносив пакет Господарисько Іван з В. Кунинця. Після полудня до Любасюка приходив зі Заруддя стребок – східняк, який був у нього з годину часу.  Увечері з Гнидави привели два мужчини і одну жінку до КПЗ. Привів Олійник (зав. хозчасті при РО МГБ (низького росту, довговолосий, русявий). Цих людей звільнили через два дні. В якій справі їх покликали, я не знаю. 21.12. я передав дижурство і пішов додому.

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ